Я готувала вечерю, але через хвилювання щоразу поглядала у вікно, оскільки вже темніло, а Оксани все не було. Десь близько дев’ятої відчинилися двері, і в них увійшла Оксана. По обличчі було все зрозуміло – дочка плакала. В середині щось підказувало мені причину. Я присіла на стілець, і не могла промовити жодного слова. – Мені все тьотя Аня розповіла. Я вам не рідна. Тому й не хочете на мене тратити гроші.
У грудні 90 року я привела на світ третю дитину. Мені дуже пощастило із чоловіком. Ми з Михайлом жили просто чудово. Першою дитиною у нас була дівчинка Андріанка. Їй було дев’ять років. А потім я привела на світ двох синів: Назара та Любомира. Назару було чотири роки, а Любомиру був лише рік.
Усіх своїх дітей ми з чоловіком дуже любили. Правда з грошима було важко, і тому я хотіла хоча б трохи заробити грошей і влаштувалася санітаркою в будинок “лелек”.
Якось я прийшла на зміну і побачила жінку, яка нещодавно стала мамою. З розмови співпрацівниць я дізналася, що ця жінка хоче залишити свою дівчинку.
Такого в нашому будинку ще не було за той час, який я тут працювала. Я була дуже здивована. Я не розуміла, як можна так вчинити.
Я зайшла до палати. Наталя лежала, відвернувшись до стіни. Вона відразу ж попередила, щоб дівчинку до неї не приносили.
– Я не хочу її бачити! Ім’я я їй не вигадуватиму! Я не хочу її бачити і не хочу, щоб вона потім мені снилася. І не треба мене відмовляти! Я все одно не передумаю! — відповіла вона головному лікарю.
Наступного дня до Наталі прийшов чоловік. Коли я проходила повз палату, я чула, як він їй каже:
– Та не слухай ти нікого! Нам добре з тобою вдвох! Що хочемо, те й робимо! Не здумай передумати! А інакше я тебе кину!
Наталя лише зітхнула. Я не витримала, зайшла до палати і сказала:
– Що ж ви робите? Невже вам не соромно?!
Наталя того ж дня написала відмову і разом із чоловіком пішла додому.
А я постійно ходила та дивилася на дівчинку. У мене ще було молоко, адже я годувала молодшого сина.
– Надійко, може, ти її погодуєш? Адже в тебе є молоко!
Я погодилась. Коли я взяла малюка на руки, щось в мені змінилося. Я відчула, що тримаю на руках рідну дитину.
– Що сталося з тобою, Надіє? Ти дуже втомлюєшся на роботі? — запитав чоловік, коли я прийшла з роботи. – Давай я знайду собі ще один підробіток. А ти вдома з дітьми сидітимеш.
– Та ні, річ не в цьому. Справа в тому, що там у нас є дівчинка – нічия. А вона така гарненька. Я її погодувала. А вона така чудова. Розумієш…
Цю розмову почула наша старша дочка Андріана.
– Мамо, розкажи про цю дівчинку. Якого кольору у неї волосся? А які у неї очі? А чому її покинули? А хіба мама може покинути свою дитину?
Чоловік глянув на мене уважно і сказав:
– Надю, ти хочеш забрати цю дівчинку?
Я кивнула головою. Чоловік промовчав, а вранці сказав, що згоден удочерити малятко. Я була така щаслива це чути.
Ми забрали дитину додому. Я оформила декретну відпустку, і Оксана стала нашою четвертою дитиною.
Минуло 15 років.
– А чому ви братам купили нові кросівки, а мені ні?
– Розумієш, Оксанко, твоїм братам ці кросівки потрібні для того, щоб поїхати на змагання. А ти просиш дуже дорогі кросівки, і вони тобі зараз не потрібні. Вибач, але ми не можемо їх тобі купити. Ось Андріана у відпустку приїде, і вона подарує тобі такі кросівки! – відповіла я.
Оксана образилася і пішла гуляти. Я розуміла, що це перехідний вік, і вона хоче модно одягатися. Але ми заробляли з чоловіком не дуже багато, і всі бажання наших дітей ми виконати були просто не в змозі.
Я почала готувати вечерю, але весь час поглядала у вікно. Я дуже хвилювалася за Оксану: на вулиці вже стемніло, а вона так і не прийшла додому.
Оксана повернулася додому дуже пізно, і вона була вся у сльозах.
– Оксанко, доню, що трапилося?
– Я все знаю! Я знаю, чому ви мені нічого не купуєте! Тьотя Аня все мені розповіла. Я вам не рідна дочка! Ви любите лише своїх дітей! Я хочу знайти свою рідну маму! Ось вона мене любитиме по-справжньому! Де вона живе? Ти знаєш? Відведи мене до неї!
Я присіла на стілець і не могла промовити жодного слова. Я дуже хвилювалася, що Оксана колись дізнається правду. Я хотіла розповісти їй це раніше, але дуже боялася того, як вона на все це відреагує.
Наші сини навіть не знали, що Оксана нам не рідна дочка. Про це знала тільки Андріана, але вона дуже добре ставилася до Оксани і дуже любила її.
Я підійшла до Оксани і сказала:
– Добре, я покажу тобі, де мешкає твоя рідна мама. Тільки я хочу, щоб ти знала, що ми дуже любимо! Ти наша рідна дочка. А кросівки — це ж не найголовніше в житті. Головне, що ми живемо разом та дуже тебе любимо!
Наступного дня ми з Оксаною пішли до Наталі.
Я залишилася біля воріт. А Оксана сама пішла до хати.
Буквально через 15 хвилин вона вибігла з дому вся у сльозах.
– Мамочко, ходімо звідси швидше! Ця жінка якась дивна! Вона почала говорити, що я хочу в них щось поцупити. Я сказала їй, що її дочка. А вона почала сміятися і сказала, що в неї таких дітей дуже багато. А я маю цілувати їй ноги за те, що вона мене привела на сіті! – плакала Оксана. — Мамо, ви мене ще любите? Ви мене не виженете з дому?
– Що ти таке кажеш, люба? Додому підемо, моя хороша! Пиріжки будемо пекти та тата з роботи чекати!
За тиждень приїхала Андріана додому, у відпустку.
Вона одразу пішла з Оксаною в магазин, щоб купити їй кросівки, про які вона так мріяла. Але вони повернулися без кросівок. Натомість Оксана попросила старшу сестру купити мені гарну кофту, а татові — теплий светр.
– Це вам від нас із Андріаною! Моїм найкращим, найулюбленішим і чудовим батькам на світі! – сказала Оксана, цілуючи і обіймаючи нас із чоловіком.
Це справжнє щастя!
Фото ілюстративне
