Я і сама бачила, що дочка на себе не схожа. Сиве пасмо волосся вона не зафарбовує, бо в моді натуральність, а потім ці колготи двічі заштопані під шкарпетками.
Я не витримала і після спільного фото у фейсбуці, де всі не посоромилися і написали, що мама краще і молодше виглядає за дочку, повела Надю в торговий центр, щоб одіти, і салон краси ми не оминули. Чоловік наді гроші заробляє, як і Надя, але всі вони течуть в інше русло.
Зять не дбає за мою дочку, та що казати, і своїх двох синів. Хлопці ходять зазвичай в подарованих нами речах, а ще Наді її подруга дещо віддає, бо має на два роки старшого сина. Сам же Олег працює менеджером. В нього заробітня плата від виробітку і також фіксована ціна. Я знаю, що приблизно це виходить тисяч 40-50.
Але всі гроші йдуть його батькам, бо ті в селі будують хату. Там з моїми сватами живе і молодша дочка. Ірина ця не заміжня і трішки вона, так би мовити, далека від життя. В нас на таких кажуть – затюкана.
Ірина працює на кухні в школі в цьому ж селі. Вона мало спілкується і кудись їздить. Ось мій зять і взявся допомагати батькам з будовою, але якою ціною? На мою дочку важко дивитися. Він економіст ще той і рахує кожну її копійку. Мені шкода дочку, але я також не мільйонер, щоб і її і онуків на собі тягнути.
Одного дня я не витримала.
– Надю, ходімо! – сказала я рішуче, хапаючи її за руку після нашого фото в фейсбуці.
Дочка здивовано глянула на мене, але не встигла й слова мовити, як я вже тягнула її до торгового центру.
– Мам, ну навіщо? – спробувала вона протестувати, але я не зважала.
Коли ми зайшли до магазину, я взяла до рук красиву сукню – ніжно-блакитну, таку, що освіжала обличчя і пасувала до її сірих очей.
– Приміряй! – наказала я, не терплячи заперечень.
Вона зітхнула, але пішла в примірювальну. Через кілька хвилин вийшла – і я ледь не розплакалася. Надя в цій сукні виглядала такою молодою, такою гарною! А не втомленою жінкою, яка носить заштопані колготки і збирає речі по знайомих.
Мені стало так гірко!
Яка вона в мене розумниця! Гарна, добра, працює, дітей доглядає! А живе, наче жебрачка. І це все через чоловіка-скнару.
– Мам, не треба мені того всього… – знову почала Надя, але я лише махнула рукою:
– Мовчи. Це не обговорюється.
Я не зупинилася лише на сукні. Ми обрали нові джинси, теплий светр, кілька красивих блузок. А потім я взяла Надю за руку і повела до салону краси.
Там її підстригли, зробили укладку, доглянули за руками. Дочка сиділа перед дзеркалом, а очі в неї блищали.
– Як я тобі? – невпевнено спитала вона, коли ми вже виходили.
– Чудово! – я обняла її. – Олег тепер зобов’язаний тобою пишатися!
Але я знала – він не буде. Бо він жодного разу не похвалив мою доньку. Він тільки рахує гроші.
Наступного дня я вирішила поговорити з Олегом. Я чекала, коли він повернеться з роботи, а потім запросила на кухню.
– Сідай, Олеже, треба поговорити.
Зять насторожено подивився на мене, але сів.
– Дивись, я знаю, що ти допомагаєш своїм батькам.
Олег знизав плечима:
– А що тут такого? Вони ж хату будують.
– А як щодо твоєї сім’ї? – я глянула йому просто в очі. – Дивився ти на свою дружину? Вона ж ледве не в дранті ходить!
Олег зітхнув:
– Та вона ж сама така. Я даю їй гроші, а вона їх собі не бере.
– Бо ти так її навчив! – я не стрималася. – Бо ти постійно повторюєш, що треба економити!
Він спохмурнів, але мовчав.
– А діти? – продовжила я. – Чому твої хлопці ходять лише у подарованих речах?
– Мамо, – буркнув Олег, – ну що ви від мене хочете?
– Я хочу, щоб ти нарешті зрозумів, що твоя сім’я – це Надя і діти! А не твої батьки!
Олег нічого не відповів, лише злісно стулив губи.
Наступного дня Надя прийшла до мене заплакана.
– Олег влаштував мені скандал… – схлипнула вона. – Казав, що я на нього наскаржилася… Що я неправильно розпоряджаюся грошима…
Я ледве стримала злість.
– І що ти йому сказала?
Що хочу, щоб він теж думав про нас… – прошепотіла вона.
Я обняла її.
– І що він?
Сказав, що якщо я не задоволена – можу йти.
Я відчула, як у мене спалахнула образа.
– От що, дочко, – сказала я твердо, – якщо він тебе не цінує, то, може, й справді варто подумати?
– Мам… – Надя заплакала ще сильніше. – Я ж не можу просто взяти і піти…
Я мовчала.
Що мені сказати? Що мені зробити?
Чи варто Наді далі терпіти чоловіка, який дбає тільки про своїх батьків? Чи треба йти, поки не пізно? Як бути?
