– Як Леонід твій, тримається? – запитує приятелька Антоніну Сергіївну, – да уж, такий удар, такий удар. Маша ж молодша за нього, та не хворіла нічим. І до пенсії не дожила. Ну хоч не один залишився, діти є, син, дочка, їм тепер його і оглядати.
– Яке вже там доглядати, – махає рукою Антоніна Сергіївна, – Льоня, звичайно, характеру важкого у нас, але і діток виростив, не дай кому таке. Через півроку після того, як Маші не стало, діти до нього і дорогу забули.
– Ну так і зовсім не добре, – погоджується подруга, – такий-сякий, а він батько. Я розумію, Маша б могла висловити претензії до нього, але діти-то рідні. Виростив, виховав, освіту дав.
Брату Антоніни, Леоніду Сергійовичу 65 років. Рік тому не стало його дружини, начебто і не хворіла нічим, а тут й інфаркт. Синові Ігору 32 роки, дочці Ніні – 29.
У обох дітей сім’ї, діти, живуть від батька окремо. Ігор з дружиною в кредитній квартирі, а Ніна з чоловіком і донькою живе в однокімнатній квартирі свого чоловіка.
Тобі б, Ніна, – зауважила Антоніна Сергіївна після поминок, – тепер треба до батька переїхати. Він вже старенький, один в трьокімнатній, за ним догляд потрібний, приготувати, випрати, прибрати. Це твій борг.
– Приїхзджати буду, – відповіла Ніна, – а жити до нього не піду.
– Уявляєте, – шукає співчуття у подруги Антоніна Сергіївна, – характер у батька бачте важкий. Дочка рідна на старості років заявила, мовляв, як хоче, так з побутом і справляється, і комуналку платить. А з Ігора який попит? Там дружина всім командує, а хіба буде вона за свекром ходити?
***
– Він все життя жив, як пан, – каже Ніна, дочка Леоніда Сергійовича, – маму до терміну загнав, а самому що? У нього немає ні єдиного сивого волоска, жодного зуба з пломбою, та він все життя себе тільки і беріг. Про свій комфорт дбав. Нас ростив-годував? Ага. Мені дівчині і то ременя діставалося, а про Ігоря і говорити нема чого. Не можу я його пробачити і забути те, як він маму ганяв, теж не можу.
Вилки на світло дивився і протирав між зубцями, все мікробів боявся. Міг шваркнути об підлогу тарілку з супом, якщо в ньому на його смак перцю було недостатньо. І що? Мами немає, а тепер я його капризи виконувати повинна? Ну вже нв. Якщо захворіє – інша розмова. І то, скинемося з братом, доглядальницю наймемо, щоб якомога рідше бувати у тата.
– Я його виховання до цього часу пам’ятаю, – згоден з сестрою Ігор, – не забудеш. Якщо мама заступилася – діставалося і їй. А все навколо були впевнені, що відмінний сім’янин. Матері просто піти було нікуди, квартира його, а у неї з рідні – тільки дитбудинок. Все навколо його хвалили: працьовитий, не п’є, виховує, добра бажає… Та краще б пив!
***
-Ну, Тоня, чого вже тут, – каже Антоніні Сергіївні подруга, – буває, що діти виростають і не потребують старих. А твоя ж дочка заміж вийшла недавно? Знімають житло? Ну так ти квартиру їй залиш, а сама до брата переїдь, відразу кілька проблем закриєш…
-Я? До Льоньки? – обриває її Антоніна Сергіївна, – Теж мені! У себе в квартирі я сама господиня, а під його дудку я і в дитинстві, і в юності наплясалась вдосталь. Не дай Бог! Ще мене на старості років, щоб ,,ця підня” не вчили і чистоту підлоги носовою хусткою не перевіряли! Вони діти, вони і повинні. А я що? Я сестра.
Приятелька хитає головою: легко засуджувати чужих і міркувати про борги, а сама – подивиться – не хоче!
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
