fbpx

– Я кілька разів умовляв Таню покинути мене, відвезти назад до батьків, жити одній, адже так їй буде легше. Вона вислухала раз, промовчала, а потім назавжди заборонила піднімати цю тему. Якщо далі таке буду говорити,  тоді ітернет відключить

Не вгадаєш, як і кого доля відзначить радістю або бідою. Рідко хто проживе життя без втрат. Буває, що вони непоправні. Але шлях до відродження є завжди – порятунок іншого, множення життя і любові.

Як вони познайомилися? Таня гуляла ввечері з собакою, назустріч йшла компанія знайомих хлопців, серед яких один незнайомий – Роман. Він здавався самим безтурботним і веселим – жартував, пустував, грав на гітарі, всіх смішив.

Тані він здався зовсім хлопчиськом, але виявилося, що Роман вже відслужив в армії і закінчив інститут. Молодий хлопець знав, чого хоче від життя і відразу повів себе з Танею серйозно. Через два тижні жартів, каламбурів і пісень під гітару, він, дивлячись в очі, прямо запитав:

– Заміж хочеш?

– Не знаю, – розгубилася Таня.

– А за мене б пішла?

Спалахнула й згасла думка поморочити хлопцеві голову, влаштувати низку випробувань, як в казках про принцес, пограти в «гаряче-холодно», але чи то потрібних слів не знайшла, то чи брехати не звикла, але відразу брязнула:

– За тебе – так!

У Романа все вже було вирішено і підготовлено. План на майбутнє сімейне життя він розписав за півгодини і зачитував його перед обраницею, як доповідь на наукового кафедрі.

Піде на роботу. Квартира від бабусі дісталася, невеликі накопичення є. Тані турбуватися нема про що, головне, вона повинна народити йому сина.

Одного вечора, через три місяці безхмарним подружнього життя, біля будинку зупинилося таксі. Старший брат Романа, Іван, ні слова не кажучи, посадив Таню в машину.

– Де Ромка і куди ми їдемо? – занепокоїлася вона.

– На танці, – невпопад відповів Іван і якось нерозумно заусміхався.

Таніно занепокоєння зростало. З ранку брати вирушили на озера ловити рибу. Але проїхали один поворот на водойму, другий, а таксі не зменшуючи швидкості, мчало зовсім в іншу сторону. Зупинилася машина у лікарні районного центру.

А сталося ось що. У Івана в корчі заплуталася волосінь з спійманим карасем. Сміючись, пірнув Рома за чужу рибку і не виринув. Забув він, що в цьому місці на дні озера лежить бетонна плита.

Спочатку Таня і родичі чоловіка думали, що ця неприємність на тиждень. Таня навіть зітхнула з полегшенням, коли дізналася про озеро. В окрузі немає хлопців, так чи інакше не постраждали в місцевих водоймах – хто ногу проткнув, хто руку вивихнув, послизнувшись на мулистому, тридцять років не чищеному дні.

Травми, отримані на воді влітку, серйозно не сприймали. Але в нейрохірургічне відділення ні її, ні батька Романа не пустили.

На наступний день завідувач відділенням повідомив, що у потерпілого температура під сорок, він всю ніч марив, просив пити, заважав спати іншим пацієнтам.

– Так, давайте я залишуся, буду допомагати, – запропонувала Таня.

Завідувач пояснив, що залишатися в палаті не положено, але пояснював мляво, жував слова, втупившись у вікно. І Таня залишилася.

Два тижні, поки трималася висока температура, вона ночувала в палаті. Медсестрам говорила, що черговий лікар дозволив залишитися, лікаря – що медсестри попросили допомогти. За цей час до неї всі звикли і зайвих питань не задавали. Вона перевертала свого Ромку, робила йому перев’язки, годувала з ложечки…

Минув тиждень без поліпшень. Пара домовилася потерпіти ще місяць. Через місяць налаштувалися на півроку.

Лікарі не говорили нічого зрозумілого – травма хребта виявилася занадто серйозною. Довелося змиритися з тим, що біда прийшла надовго. Надовго або назавжди – про це навіть думати боялися.

Крадькома Таня плакала, згадуючи, як Ромка грав на гітарі, як разом з батьком він робив прибудову до будинку, як піднімав її високо над землею і як міцно притискав до грудей…

Рук і ніг він більше не відчував.

Тим часом Таня чекала дитину. Коли чоловік потрапив до лікарні, термін був невеликий і можна було прийняти відповідні заходи, але Тані навіть в голову не приходило перервати. Вона втішала свого Ромку тим, що народження бажаного сина дасть нові сили для одужання, Роман видужає і вони нарешті, заживуть щасливо.

А поки що доводилося тугіше затягувати паски і міцніше стискати зуби. Родичі з обох сторін якось плавно і непомітно дистанціювалися. Свекруха займалася влаштуванням своєї жіночої долі, їй не до сина-інваліда. Таніна мати була зосереджена на молодшого сина – школяра від другого шлюбу.

Навіть Іван, який, відчуваючи свою причетність до нещастя, з перших днів бив себе в груди, обіцяючи братові найкраще лікування і фахівців, став заїжджати все рідше, а потім і зовсім зник. Таня зі своїм нещастям залишилася одна. Майбутнє насувалося чорної стіною.

Ні спеціальності, ні досвіду будь-якої роботи у неї не було. Так вона і не шукала.

Романа можна було залишити без догляду навіть на півдня. Їй все важче було підніматися в переповнені маршрутки і їздити до нього в лікарню. На свій страх і ризик Таня виписала чоловіка додому. Лікарі не протестували. Рідні знизали плечима.

У клопотах непомітно пролетіли півроку. Стан Романа не змінювалося: він міг говорити і трохи повертати голову. Решти тіла ніби не існувало. Одного разу, присвятивши, як зазвичай, першу половину дня гігієни чоловіка, вона тихенько сказала:

– Ром, я в лікарню… Ти потерпи, я скоро повернуся.

Дівчинку вона назвала Вікторією. Нехай по життю буде переможницею.

Повернувшись з лікарні додому, Таня глянула на спину чоловіка і жахнулася: замість трьох маленьких ран один суцільний пролежень на всю спину. Перев’язки відсутністі Тані, робила спеціально найнята жінка.

Чи то руки у неї криві, то чи Рома вередував, але заліковану з таким трудом спину треба було лікувати заново.

Так у Тані на руках виявилися безпорадний чоловік і новонароджене немовля. У цьому всьому… Таня навчилася радіти найменшому.

Навіть тому, що рідні змирилися з положенням чоловіка і перестали обзивати її ,,солом’яною вдовою11. Говорити перестали, а в очах завжди можна прочитати: ,,Не пощастило тобі. Але сама вплуталася, сама і виплутувайся”.

Пощастило чи ні, вона над цим не замислювалася. Нічого не випробувала, ніяк доля не загартована, сама ще майже дитина, обласкана мамою і сестрою-близнючки, вона раптом залишилася одна. Зовсім одна.

Зі свого ношею, зі своєю часткою, з переконанням, що своїх важких предметів на чужі плечі не перекладають. Ніякого особливого мужності або самовідданості в Тані немає. Її стійкість по відношенню до своєї долі продиктована не розумом і навіть не обов’язком. Продиктована почуттям. Любов’ю.

З Романом вони не розписані. Не встигли до нещастя. Положення у Тані безвихідне: влаштуватися на роботу на півдня, здавши дитини в ясла, вона не може – ні з ким залишити Романа.

Та й в їхньому містечку, як і всіх містах, роботи без зв’язків не знайти. Дочка записана на прізвище чоловіка, ніяких посібників як мати-одиначка Таня не отримує, до оформлення інвалідності Романа теж не доходять руки.

Загалом, засобів до існування у них немає. Вийшло з ними прямо як в Євангелії написано: ,,імущому додасться, у незаможного забереться від нього”.

Є категорія людей, нездатна боротися за блага і «вибивати» навіть те, що належить за законом.

Таня своїми непрофесійними, але рідними руками залікувала рани чоловіка. З моменту травми пройшло майже два роки. Масажем і щоденними вправами подружжя домоглися того, що Ромина права рука може ворушитися, а пальці – стискатися.

Перше, що стиснув в своїх немічних пальцях Роман, Таніне довге волосся.

Чоловік помітно нервує від чужої присутності. Він не хоче, щоб його сприймали як зразок людського невезіння.

Я теж соромлюся його розглядати. В атмосфері повної байдужості один до одного ми обмінюємося блискавичними, непомітними поглядами. Роману двадцять п’ять років.

Спочатку Таня турбувалася про те, як він буде переносити вимушену бездіяльність. Але вихід був знайдений – Рома став слухати лекції в інтернеті, розвинув феноменальну пам’ять. На слух запам’ятав всі пункти кримінального, цивільного та сімейного кодексу.

Настільки занурився в тонкощі права, що знає напам’ять не тільки закони і поправки до них, а й дати їх прийняття. На юридичні консультації стали приходити сусіди…

Для Тані це чоловікова заняття – немов камінь з плечей:

– Спочатку, після всього перенесеного, він мало був схожий на оптиміста. Все частіше траплялися моменти, коли він готовий був поставити на собі хрест. Вся його розвага полягала в тому, щоб дивитися, як я ходжу з малою по кімнаті. Усміхнулася один одному і все. Ну, телевізор ще дивився.

Таня відволіклася на дитину. Ми з Романом залишилися одні в кімнаті. Повисло незручне мовчання.

– Я кілька разів умовляв Таню кинути мене, відвезти назад до батьків, жити одній, адже так їй буде легше. Вона вислухала раз, промовчала, а потім назавжди заборонила піднімати цю тему. Якщо далі таке буду говорити,  тоді ітернет відключить.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page