Я кілька років провела в Іспанії на роботі, щоб моєї донечці Віолеті в Україні було добре, щоб вона ні в чому не потребувала. І ось настав час повертатися додому, я приїхала місяць тому у рідний Львів. Я мріяла знову побачити дочку, але наша зустріч з Віолетою мене дуже розчарувала.
За своє життя я багато де побувала та багато чого бачила. У молодості отримала хорошу освіту, потім, щоправда, спробувала попрацювати на себе. Якийсь час власна справа приносила мені задоволення і навіть невеликий прибуток.
Але далі, коли заговорили цифри, виявилося, що я працюю собі у збиток. Податки та інші витрати не залишали жодної вигоди.
Десь у цей же період я вийшла заміж. Тимофій був дуже харизматичним юнаком. З тих, з якими хочеться завжди бути поруч. Мені пощастило, що він ще й умів заробляти.
Чоловік закрив усі мої борги, поселив у себе в квартирі і лише попросив, щоб у ній завжди було чисто. А решту він бере на себе. На жаль, наш шлюб тривав недовго.
Коли ми дізналися, що я чекаю дитину, Тимофій довго сумував із цього приводу. Адже він був надто молодий, ще стільки планів, стільки всього цікавого – рано, мовляв, дітей. Ми почали конфліктувати, він закривався у собі, і закінчилося це все банальним розлученням.
Я отримала квартиру, стала молодою самотньою матір’ю, але навіть не гнівалася на свого колишнього, просто не могла. Дивне відчуття, я сама його не дуже розумію. Але це був Тимофій, злитися на нього просто неможливо.
Дочку Віолету я виховувала сама. Не розумію, чому всі довкола кричать про те, яка це відповідальність. Діти сильніші за нас, дорослих. Так закладено природою. Нагодувати, помити та залишити гратися. Все.
Не потрібно цілодобово сюсюкатися з дитиною, реагувати на кожен її схлип. Тим більше піддаватися на випадковий плач або інші маніпуляції. Діти таке відчувають. Просто залишайтеся сильними та продовжуйте жити як жили.
Не скажу, що я зовсім не цікавилася чоловічою увагою. Але залицяльників у мене поменшало. Колишній платив непогані аліменти, але жити на подачки – це не моє. Я хотіла кудись поїхати, жити повним життям, бачити інших людей.
Роки йшли, і я вже починала приростати до диванчика, як якась домогосподарка з телевізора. Навіть набрала трохи кілограмів.
Так тривало, доки не трапилася дуже вдала подія. До нас у місто приїхала моя тітка. Вона в мене по маминій лінії, тож спілкуватися з нею буває нелегко. Але щодо решти – золота людина.
Тітка Людмила швидко потоваришувала з Віолеткою, доньці на той момент було лише 8 років. Якось ми розмовляли, і я поскаржилася, що мені дуже тяжко в цій обстановці, в цьому місті, до того ж усередині я глибоко нещасна.
На що тітка Люда запропонувала мені чудову ідею: вона побуде з Віолетою якийсь час, поживе в нас удома. А я можу вирушати, куди хочу. Якщо мені вдасться вхопитися за якийсь вдалий проект, відправлятиму тітці грошія. а вона доглядатиме дитину. Таким чином, кожен займатиметься своєю справою. Це просто казка!
Того ж року я відлетіла до Барселони. Там у мого колишнього був один добрий друг, який влаштував мене до себе на фірму. Я почала переказувати гроші тітці, а коли доні виповнилося 16, то і вона почала отримувати від мене фінансову підтримку. Дівчата люблять ходити магазинами самостійно, я добре про це знаю.
Ви можете мені не вірити, але весь цей час я справді працювала в іншій країні. Не заводила романи, як обов’язково вирішить хтось у коментарях, а саме працювала.
Тому другого чоловіка я не маю досі. Але це вже лірика, штамп у паспорті нічого не означає. Головне – прожити гідне життя, а не сидіти в нірці, як сіра миша.
Коли Віолеті виповнилося 19 років, вона делікатно натякнула мені, що в неї вже з’явився серйозний хлопець. Та й тітка Люда почала себе не дуже добре почувати.
Потрібно було повертатися додому. А то раптом ще доччине весілля пропущу, яка ж я мати тоді буду?
Виїхати назад можна будь-якої миті, але не можна забувати про найважливіші моменти.
Коли я місяць тому повернулася в рідний Львів, то очікувала побачити свою дочку хоч трохи схожою на себе саму в її віці: з очима, які горять жагою до нових знань, діловою хваткою, молодими сміливими амбіціями.
Але мене чекало розчарування. Одна справа спілкуватися з власною дитиною по відео в соцмережах. А інше – при зустрічі.
Мене зустріла дівчина зі скляним поглядом, шаром косметикою на обличчі та якимсь апатичним тембром голосу. Здавалося, їй байдуже, що перед нею стоїть її мати.
Ми розмовляли з нею півгодини. Але говорила здебільшого я. Віолета лише кивала чи вставляла якісь заготовлені фрази. Про погоду, про майбутнє. Як робот.
Наречений теж виявився тим ще фруктом. Весь у сережках, з безглуздою стрижкою. Наче йому 15 років. Я чудово розумію, молодість. Але, любий, це має бути лише верх айсберга. Просто акцент твоєї особистості. А виглядати як опудало просто заради зовнішнього вигляду, без причини – це просто соромно.
Остаточно приземлило мене прохання дочки дати їй ще трохи грошей. Вона, бачите, вийшла заміж. Але розписуватись вони не хочуть, просто куплять і вдягнуть обручки. Гроші їм потрібні на медовий місяць. Щоб гайнути в Карпати. Чи треба говорити, що я стримала себе тоді і просто нічого не відповіла?
Тітка Люда була єдиним світлим промінцем у цьому царстві мороку. Вона жваво ділилася зі мною свіжими новинами. Дякувала за надіслані гроші. Навіть прозвітувала про покупки за недавній період, хоча я, звичайно, цього не вимагала.
Єдиним, що стерло посмішку з її обличчя, була моя дочка. Віолета і їй здавалася втраченим дитям. Але вплинути тітка на племінницю не могла. Та їй просто не дозволяла цього.
Тепер переді мною стоїть вибір: або повернутись назад в Іспанію, і жити як жила. Або ж зайнятися своєю дочкою. Я розумію, що вона доросла. Але, може, я ще можу якось на неї вплинути. Я не вважаю себе старою, тому ми принаймні можемо стати подругами.
Ось така проблема, не простий вибір. Кар’єра чи шанс на перевиховання рідної доньки. Що ж мені вибрати, як буде правильно?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.