Я коли дізналася, що мій син має іншу, то просила його, благала, зупинитися, бо свою невістку я дуже любила і поважала. В них довго не було діток, але таки Боженька змилостивився над ними.
В мене є внучечка, якій тринадцять. Але син таки мене не послухав. Ось я і вирішила допомогти Олі з заробітками. Поїхала моя невістка в Італію. Я ж в той час і онучку гляділа і сина мала до тями привести.
Я ж хотіла як краще.
Того дня я відчувала себе розгубленою. Я бачила як моя Оля плакала, як вона, бідолашна, не знала, що робити. Син, мій рідний син, так вчинив. І що я мала робити? Стояти осторонь і спокійно спостерігати? Ні!
– Сину, схаменись! – говорила я йому. – Оля тебе любить, вона ж для тебе гори звертала! А Ліза? Що вона? Вона ж тобою грається, ось побачиш!
– Мамо, ти нічого не розумієш! Я її люблю, – відповідав він, уникаючи мого погляду.
Любить… Що він знає про любов? Це ж тільки захоплення, осліплення. Як я могла пояснити йому, що він робить найбільшу помилку в своєму житті?
Оля довго мовчала. Вона намагалася триматися, але я бачила, як їй важко. І коли вона сказала, що збирається їхати до Італії, щоб заробити грошей, я зрозуміла, що це її спосіб втекти від всього.
– Інно Петрівно, я мушу спробувати, – казала вона, пакуючи валізу. – Тут у мене більше немає ні сил, ні надії.
Я не знала, що їй відповісти. Лишати онучку тут, без матері? Це здавалося неправильним, але я розуміла, що Оля потребує часу для себе.
– Олю, я все розумію. Їдь, але знай, що ми з Вікою будемо тебе чекати. Ти маєш знати, що я завжди на твоєму боці, – сказала я, обіймаючи її на порозі.
Моє життя тоді змінилося. Я стала нянькою для своєї маленької Віки, а ще намагалася витягнути сина з того болота, у яке він сам себе втягнув.
– Мамо, ти не розумієш! Ліза не така, як ти думаєш! – повторював він, коли я вкотре заводила розмову про Олю.
Але Ліза таки виявилася “такою”. Вона не затрималася поруч із моїм сином надовго. Через пів року вона просто зникла, не залишивши йому навіть прощальної записки. А він залишився один.
– Що, синку, добре тепер? – запитала я, коли він сидів на кухні, дивлячись у порожню чашку.
– Мамо, не починай, – відповів він.
Я не починала, але в серці почувала задоволення. Бо знала, що правду казала. Тільки що з того? Оля вже повернутися не могла.
Через кілька місяців Оля подзвонила. Її голос був спокійний, але відчувалася певна віддаленість.
– Як там Віка? – питала вона.
– Добре, Олю. Росте розумничкою. Але сумує за тобою, – сказала я.
Тоді вона сказала те, чого я боялася:
– Я хочу забрати її до себе. Тут, у мене, все склалося. Віка буде в Італії щаслива.
Я ледве стримувала сльози. Як же я могла відпустити свою онучку так далеко? Але Оля мала рацію. Віка потребувала мами.
Син не сказав ні слова. Можливо, тому, що сам розумів, наскільки сильно підвів свою сім’ю.
І ось настав день, коли Оля приїхала за Вікою. Я бачила, як світилися її очі, коли вона обіймала свою донечку. Я знала, що це правильно, але серце розривалося.
– Дякую за все, що ви зробили, – сказала вона, перед тим як сісти в автівку.
– Бережи її, Олю. І бережи себе, – сказала я, махаючи їм на прощання.
Син мовчки стояв поруч. Я не питала його, що він відчуває. Це вже було неважливо.
І ось ми залишилися вдвох. Син і я. Він – з порожнім серцем, я – з розбитим. Час покаже, чи зможемо ми зібрати ці уламки докупи.
А вам, мої дорогі читачі, хочу поставити питання: як ви думаєте, чи варто було мені втручатися в життя сина? Чи, можливо, краще було залишити його самому розбиратися зі своїми помилками?
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
