fbpx

Я коли побачила на світлині в телефоні цю Наталю, то ледь з лавки не сповзла. – А й справді, наче з подіуму зійшла. І автівку дорогу має. Хто б міг подумати. – Я зі сльозами на очах йшла додому. – Григорію, і чому ми того дня Наталю, наречену нашого Петра, з дому прогнали? Валявся б наш син, як вареник у сметані. Та маємо те, що маємо: чарки з рук не випускає, дружина покинула

Я коли побачила на світлині в телефоні цю Наталю, то ледь з лавки не сповзла. – А й справді, наче з подіуму зійшла. І автівку дорогу має. Хто б міг подумати. – Я зі сльозами на очах йшла додому. – Григорію, і чому ми того дня Наталю, наречену нашого Петра, з дому прогнали? Валявся б наш син, як вареник у сметані. Та маємо те, що маємо: чарки з рук не випускає, дружина покинула.

– Григорію, я до подруг піду, гаразд? Біля під’їзду на лавці посидимо, Надя говорила, що скучила, та й Орися повинна теж прийти до нас. Може, потім до когось у гості зайдемо. – Звернулася до чоловіка свого Люба, черговий раз тут же ставлячи його перед фактом, що вона кудись іде.

– Ну йди. Невже ваша високість вирішила в мене дозволу питати? – Чоловік усміхнувся, а Люба з незрозумілим виразом обличчя зникла за вхідними дверима. На лавочці на неї вже чекала її подруга Надя. Жінки привіталися і почали обговорювати останні новини. Як життя проходить у їхніх дітей, у яких уже свої сім’ї.

– Як там твій Олег, Надю?, – першого початку Люба.

– Та наче нормально. Тільки в кредити знову влізли. Автівку нещодавно купили. Я їм пояснювала, що автівка це таке, краще вже іпотеку на квартиру б взяли. Вони ж живуть на орендованій, дядьку платять. Але їм хіба щось докажеш? – Махала головою Надя.

– А наш Петро як тримався за чарку, так і тримається. Я вже не знаю, куди звертатися. Думали до якогось професора його везти. Адже молодий чоловік. І Ніна, дружина його, пішла від нього. Не змогла витримати ці щоденні “цирки”. Що з сином сталося, я все не зрозумію. Адже йому лише 35 років, все життя попереду.

В цей час до подруг приєдналася Орися, третя з їхньої компанії.

– Ой, дівчата, не повірите, кого я бачила. Любо, пам’ятаєш ти сіру мишку, Наталю, з якою твій син хотів одружитися? Я її бачила на дорогій автівці. Виявляється, вона є директором нашого банку. Уявляєш? Чоловік її, щоправда, дрібна, рибка. Але разюче, як така сіра мишка всього домоглася сама. Дивіться, навіть сфоткала. Наче з модного показу в Парижі зійшла, красуня така. – Люба подивилася на фото. І справді, це ж Наталя, з якою син хотів одружитися.

Їй тоді було 19, на другому курсі економічного навчалася. Але вони з чоловіком її не прийняли, подумали, що така скромна пара ні до чого їхньому красеню синові і без сорому прогнали Наталю з дому. Син, правда, потім одружився, але й розлучився невдовзі. Не хотіла дружина терпіти “вибриків” Петра. З червоними щоками Люба пішла додому – на очах сльози. А це ж вона винна. Якби тоді прийняли Наталю, все було б інакше. Розповіла про все чоловікові, Григорію. А той лише одне відповів.

– Знаєш, Любо, навіть якщо б одружився наш син на Наталі, нічого не змінилося б. Не довго б вона його біля себе тримала. Риба гниє з голови, розумієш. О, а ось і він. – Повільно, але впевнено в будинок “запливав” якийсь чоловік. Це був їх син – Петро.

– Синку, ну скільки можна? – Кинулася в сльози Люба.

Фото ілюстративне

You cannot copy content of this page