Я купила собі крем для обличчя за 800 гривень, а Степан сказав, що це марна трата грошей. Я ледь стримала сльози.
— Ти серйозно? — Він стояв у дверях кухні, тримаючи чашку з недопитою кавою. — Вісімсот гривень за баночку? Та це ж пів холодильника продуктів!
— Це не просто баночка, — тихо відповіла я, дивлячись у вікно. — Це для мене.
Він знизав плечима, ніби я сказала щось безглузде, і пішов до вітальні. Я залишилася стояти біля раковини, стискаючи в руках губку. Боляче було не через крем. Не через вісімсот гривень. Боляче було від того, що він не помічав, як я стараюся. Як я тону в побуті, намагаючись залишитися собою. Ніби турбота про себе — це забаганка, на яку я не маю права.
Мене звати Марта. Ми зі Степаном одружені дев’ять років. У нас двоє дітей — Софія та Данило. Живемо в Івано-Франківську, у двокімнатній квартирі на околиці. Степан працює інженером на заводі, а я — адміністратором у невеликому готелі, хоча частіше працюю з дому, бо так зручніше з дітьми. Між готуванням, прибиранням і перевіркою уроків я пишу звіти, відповідаю на дзвінки й іноді забуваю, що я — це не тільки мама чи дружина. Я — жінка. Або принаймні була нею колись.
Раніше ми зі Степаном сміялися разом. Він приносив мені квіти з ринку, просто так, без приводу. Ми гуляли вечірнім містом, тримаючись за руки, і мріяли про майбутнє. Але десь по дорозі це зникло. Наше останнє побачення? Два роки тому, коли ми вирвалися в кіно, бо подруга погодилася посидіти з дітьми. А потім… життя стало конвеєром: сніданки, школа, робота, вечеря, сон. І так по колу.
Одного вечора я гортала телефон і натрапила на рекламу крему. «Відновлення молодості за 28 днів», — обіцяли яскраві літери. Я зупинилася. Подивилася на своє відображення в темному екрані: втомлені очі, ледь помітні зморшки, волосся, зібране в недбалий пучок. «Коли я востаннє робила щось для себе?» — подумала я. І натиснула «замовити». Серце стиснулося від провини, але водночас я відчула легке тепло. На мить я відчула себе… живою.
Коли крем прийшов, я сховала його в шухляді, ніби контрабанду. Того вечора, стоячи перед дзеркалом у ванній, я обережно втирала його в шкіру. Рухи були повільні, майже ритуальні. Я уявляла, як стаю кращою версією себе. Не для когось — для себе.
— Що це за баночка? — Степан з’явився у дверях, тримаючи зубну щітку. Його голос звучав так, ніби він застав мене за чимось забороненим.
— Крем для обличчя, — відповіла я, намагаючись усміхнутися. — Хочу спробувати.
— За вісімсот гривень? — Він насупився. — Марто, ти ж знаєш, що це просто маркетинг. Краще б щось дітям купила.
Я завмерла. Його слова діяли, як холодна вода. Я хотіла сказати, що це не про крем. Що я втомилася бути лише мамою, господинею, тінню самої себе. Але слова застрягли в горлі. Я лише кивнула й пішла до спальні. Лягла поруч із плюшевою іграшкою Данила й дивилася в стелю. «Чому так боляче?» — думала я. Це ж просто крем. Але в глибині душі я знала: справа не в ньому.
— І що, він справді так сказав? — Олена, моя подруга, дивилася на мене з подивом, тримаючи горнятко чаю. Ми сиділи в маленькій кав’ярні в центрі Івано-Франківська. Діти були в школі, Степан на роботі, а я вирвалася на годину, щоб подихати.
— Так, — зітхнула я, крутячи ложку в холодній каві. — Що це марна трата.
— А якби ти купила, скажімо, сукню за тисячу? — Олена підняла брову.
— Сказав би те саме, — я знизала плечима. — Що це непотрібно.
— А ти йому казала, що тобі це болить? — Вона нахилилася ближче, її голос став серйознішим.
Я не відповіла. Дивлячись на пару, що підіймалася над кавоваркою, я відчувала, як у грудях росте порожнеча.
— Олено, я відчуваю себе… невидимкою, — нарешті сказала я. — Ніби я — це тільки прання, уроки, вечеря. Ніби мене, Марти, вже немає.
Олена мовчала. Потім тихо сказала:
— Це не любов, Марто. Це побут.
Її слова зачепили щось глибоко в мені. Того вечора, лежачи поруч зі Степаном, який гортав телефон, я зрозуміла: я не хочу так жити. Я хочу відчувати себе потрібною. Поміченою. Живою.
Вечеря була тихою. Діти вже спали, а ми зі Степаном сиділи за столом, як двоє незнайомців. Я дивилася на тарілку з картоплею, він — на екран телефону.
— Степане, — почала я, відкладаючи виделку, — нам треба поговорити.
Він підняв очі, ніби чекав, що я скажу про зламаний кран чи новий рахунок за комуналку.
— Про що?
— Про той крем. І не тільки. Твої слова… вони мене зачепили.
Він зітхнув і відкинувся на спинку стільця.
— Марто, я просто сказав, як є. Це ж правда, той крем не змінить нічого.
— Справа не в кремі, — мій голос тремтів. — Справа в тому, що я відчуваю себе непотрібною. Ти не помічаєш, як я стараюся. Як мені важко.
Він мовчав. Довго. Потім пробурмотів:
— Я не розумію, чому ти з цього робиш проблему.
— Бо я почуваюся невидимкою! — вирвалося в мене. — Ти не бачиш мене. Не питаєш, як я. Не помічаєш, що я зникаю.
Тиша заповнила кухню. Я чекала. Хотіла, щоб він щось сказав. Щоб зрозумів. Але він лише встав і кинув:
— Мені треба дещо закінчити для роботи.
Я залишилася сама. З холодною картоплею і пекучим усвідомленням: ми більше не розмовляємо. Ми просто співіснуємо.
Минуло два тижні. Зовні все було як завжди: сніданки, школа, робота, казки на ніч. Але всередині я віддалялася від Степана. Я перестала шукати його погляду. Не сміялася з його жартів. Відповідала коротко. Коли він заходив у кімнату, я знаходила причину піти на кухню. Він не коментував. Може, не помічав. А може, йому було байдуже.
Однієї ночі я не могла заснути. Лежала в темряві, слухаючи його рівне дихання. Думки кружляли в голові: «Чи хочу я так жити? З людиною, якій байдуже, чи я поруч?» Я встала, пішла на кухню, заварила чай. Сидячи за столом, я відкрила месенджер і написала:
«Я більше не хочу бути невидимкою. Я чекаю, що ти помітиш мене. Але ти мовчиш. І я не знаю, чи ми ще є».
Палець завмер над кнопкою «відправити». Серце калатало. Але я натиснула. Повідомлення пішло. Я поклала телефон і видихнула. Я не чекала відповіді. Але знала: щось змінилося.
Степан не відповів. Ні вранці, ні ввечері. Він поводився так, ніби нічого не сталося. Але я бачила, як він поглядав на телефон, ніби хотів щось сказати, але не наважувався. Того вечора, коли діти заснули, він зайшов на кухню. Спирався на дверну раму, тримаючи руки в кишенях.
— Це через той крем ти так? — Його голос був спокійним, але без емоцій.
Я дивилася на нього. Хотіла крикнути, що він нічого не зрозумів. Але втома перемогла.
— Ні, Степане. Через те, що я роками відчуваю себе зайвою.
Він здивовано звів брови.
— Я ж тебе не ображаю. Завжди все для сім’ї роблю.
— Але ти не бачиш мене, — тихо сказала я. — І я не знаю, чи ти взагалі хочеш мене бачити.
Тиша. Ми дивилися одне на одного, як двоє людей, які колись обіцяли бути разом назавжди. Але між нами була прірва.
— То що, це все? — запитав він, і в його голосі вперше промайнула тінь тривоги.
Я не відповіла. Не знала, що сказати. Але в ту мить я зрозуміла: я хочу жити. Для себе. Для Софії й Данила. Але не для того, щоб бути чиєюсь тінню.
Наступного дня я пішла до свекрухи, Марії Петрівни. Вона жила в селі неподалік, у старому будинку з садом. Я завжди поважала її, хоч і тримала дистанцію. Вона запросила мене на чай, і ми сіли за дерев’яним столом у її затишній кухні.
— Марто, що сталося? — Марія Петрівна дивилася на мене з турботою. — Ти якась не своя.
Я зітхнула. Розповіла про крем, про Степана, про свою невидимість. Вона слухала мовчки, лише раз кивнула.
— Знаєш, — сказала вона, коли я закінчила, — я колись теж так почувалася. Але час іде, і ти розумієш: ти не можеш змусити когось тебе побачити. Ти можеш тільки сама себе врятувати.
Її слова зачепили мене. Я повернулася додому з думкою: я більше не чекатиму. Я хочу бути собою. Хочу сміятися, дихати, жити.
Минуло ще кілька тижнів. Я почала робити маленькі кроки. Записалася на йогу в місцевому центрі. Купила нову сукню — не за тисячу, але вона пасувала мені, і я відчула себе красивою. Почала малювати з Софією, сміятися з Данилом, гуляти вечорами сама. Степан помічав зміни, але мовчав. Одного вечора він сказав:
— Ти змінилася, Марто.
— Так, — відповіла я. — Бо я втомилася бути невидимкою.
Він не відповів. Але я знала: я більше не чекатиму його схвалення. Я роблю ставку на себе.
Що б ви зробили, якби одного дня зрозуміли, що зникаєте в очах тих, кого любите? Чи стали б боротися за себе, чи залишили б усе, як є?
