Я купила вінок і стала бігти на останню маршрутку, але не встигла, і повернулася додому. – Ти чого цей вінок в дім принесла? Не до добра це! – Я злякалася, і винесла його в перший коридор. А зранку зрозуміла – сталося непоправне. Прощалася я з чоловіком і мамою в один день.
Назарко з’явився на світ здоровим та мужнім хлопчиком. Батько тішився – помічник мені росте, а мама все голубила, та розказувала казочки, де принц і принцеса жили довго і щасливо, і у них були чудові дітки.
– Мамо, я також, як принц із казки, одружуся на найпрекраснішій дівчині, і у нас буде двоє діточок, а ні, краще троє, – жартував хлопчик.
Вже згодом мама помітила, що з очами у Назарка були якісь проблеми.
– Завтра підемо до лікаря. Нехай скаже що все в нормі, щоб я спала спокійно.
Та доброго в лікарні нічого не повідомили. Лікар прописав все, що треба. Попросив здати всі аналізи, а потім знову до нього.
Та через деякий час ситуація лише погіршилася. Назарко ходив в окулярах, але і це не допомагало хлопчику.
Якось, з горем пополам, він закінчив школу, потім університет, після якого Назара направили на завод – механіком.
Там він і познайомився зі своєю дружиною. Зоряна працювала в бухгалтерії. Вони часто зустрічалися. Пили каву, їли морозиво та просто насолоджувалися життям. Назар зразу повідомив дівчині, що в нього проблеми із зором, і що йому потрібно бути на контролі. Зоряна навіть слухати нічого не хотіла.
– Як такий красивий, статний чоловік, може бути не здоровим? – говорила сама собі закохана дівчина. – Ну і що, що в окулярах, зараз таких повно, і нічого, якось живуть.
Так, живуть…
Після весілля минуло п’ять років. Діточок молодятам Господь не посилав. Обстановка в сім’ї накалювалася, але найгірше те, що Назар все більше і більше втрачав зір. Зоряну це злило: то суп по всій скатертині розіллє, то кофту собі на виворіт одіне. Потрібно було доглядати за чоловіком, як за малою дитиною. На заводі він працював, але вже не механіком, Зоряна перевела його в сторожі, де не потрібно було так сильно “напрягати” очі.
Та не довго терпіла Зоряна. Одного дня, коли Назар прийшов з роботи, дружини вже не було. Ще з порога чоловік зрозумів, що був для неї лише обузою.
– Може це й на краще, – сказав собі Назар.
З того часу він ніби замкнувся в собі. З роботи повертався одразу додому. Нікого не хотів слухати, навіть рідної матері, яка молилася за його здоров’я.
– Сину, переїжджай жити до нас з батьком, як не як, але ми будемо тобі допомогою.
Довго упирався чоловік, та врешті решт, мама умовила його на цей крок.
– А давай до церкви сходимо в неділю, – якось серед тижня запропонувала мама. Не дарма все це було. Задум у неї був. До її подруги дочка мала в цю неділю приїхати, а так, як вона сильно побожною була, то повинна прийти до храму.
Таки вмовила вона сина.
Того дня була сонячна погода. Так, як Назар рідко навідувався до храму, то стояв на вулиці всю службу. Люба таки не помилилася, в храмі цього дня була і Василина.
Все склалося якнайкраще. Люба запросила подруг з донькою до себе на обід.
– Приходьте, я борща такого смачного зварила і пирога спекла. Василино, твоя мама такого не вміє, тому чекаємо.
Все склалося, як того хотіли свахи. Через деякий час діти пішли до РАЦСу, а ще через пів року, Василина потішила батьків, що вони скоро стануть бабусями та дідусями. Ох і радості у всіх було.
На світ з’явилася Богданка. Батько душі в доньці не чув, але все, потайки від усіх, молився, щоб карі оченята крихітки, були здорові, бо на той час – Назар вже геть втратив зір. Жодні процедури йому не допомагали.
Що тільки не робила Василина, нічого не допомагало…
В кінцевому результаті, втратив Назар ногу. Василина не відмовлялася від чоловіка. Все підтримувала його. Одного дня навіть прийшла з роботи і привезла з собою візок, щоб побільше Назар був на свіжому повітрі. Не раз люди бачили, як Василина щебетала щось своєму чоловіку, і везла поперед себе візок.
Богданка в той час вже ходила в школу, допомагала мамі на кухні. Часто до дітей навідувались і бабусі, розуміли що Василині важко.
Та одного дня зателефонувала свекруха і повідомила погану новину, що в селі, пішла з життя її мама.
– Я ще встигну на останню маршрутку, – сказала заплакана Василина, – Надіюсь ви впораєтесь тут без мене, я повинна там бути.
– Так, звичайно, люба. Їдь і не хвилюйся. Ми з Богданкою дамо собі раду. – хоча на душі у Назара було дуже важко, щось недобре він відчував.
Того дня таки не встигла Василина на маршрутку, і вона, з вже придбаним вінком, повернулася до хати.
– Ти чого його в хату принесла? – сказав здивовано чоловік, – Наскільки я знаю, не до добра це.
Василина тут же винесла вінок до коридору, та побоювання чоловіка не були даремні. Вже зранку не стало її чоловіка…
Ховали тещу та зятя в один день. В їх рідному селі.
Василина більше заміж не виходила. Виховувала Богданку, у якої, до речі, слава Богу, проблем із зором не було!
Фото ілюстративне
