— Я купив дві квартири, Олю, і одна з них належить моїй мамі, — спокійно сказав Степан, тримаючи в руках документи на гроші, які ми збирали вісім років. У ту мить я зрозуміла, що наше спільне майбутнє щойно було продано за комфорт моєї свекрухи без моєї згоди.
Оля завжди вважала, що їхня родина зі Степаном подібна до міцного фундаменту, на якому можна побудувати високий і красивий замок. Вони прожили разом вісім років, пройшовши через орендовані кутки, старі гуртожитки та нескінченні переїзди. Кожна копійка, яку вдавалося відкласти, мала своє призначення. Оля працювала на двох роботах, часто затримувалася допізна, а Степан займався технічними проектами. Їхньою великою мрією була простора трикімнатна квартира в новому районі, де поруч був би парк і дитячий майданчик.
Коли сума на рахунку нарешті наблизилася до потрібної позначки, Оля відчула неймовірне полегшення. Вона вже уявляла, як обиратиме колір стін для вітальні та які штори повісить у спальні. Степан теж здавався піднесеним, хоча останнім часом став частіше затримуватися у своєї матері, Ганни Петрівни. Оля не заперечувала, адже свекруха жила одна в старій хрущовці, де постійно щось протікало або ламалося.
Одного вечора Степан прийшов додому пізніше, ніж зазвичай. Його очі світилися дивним вогником, а в руках він тримав теку з документами. Оля саме готувала вечерю і з усмішкою глянула на чоловіка.
— Нарешті ми це зробимо, Степане? Ти знайшов той варіант, про який ми говорили?
Чоловік поклав папери на стіл і сів, не знімаючи куртки.
— Олю, я все обміркував. Знаєш, трикімнатна квартира — це занадто велика відповідальність зараз. Комунальні платежі, ремонт на такій площі. Я вирішив вчинити раціональніше.
Оля зупинилася, тримаючи в руках тарілку. Вона відчула, як серце почало битися частіше.
— Що ти маєш на увазі під словом раціональніше? Ми ж усе обговорили тисячу разів.
Степан витягнув аркуш із печаткою і провів по ньому рукою.
— Я придбав дві квартири. Дві однокімнатні в одному будинку, але на різних поверхах.
Жінка повільно опустилася на стілець навпроти нього. В голові панував туман, а слова чоловіка здавалися якимось дивним жартом.
— Дві однокімнатні? Навіщо нам дві окремі малі квартири, якщо ми планували спільне життя в просторі? Ми ж хотіли дітей, Степане. Де вони будуть жити? У коридорі?
Степан зітхнув, ніби пояснював щось очевидне дитині.
— Слухай уважно. Одна квартира — для нас. Вона затишна, нова, там чудовий краєвид. А друга квартира — для моєї мами.
Оля відчула, як холодна хвиля прокотилася по спині. Гроші, які вони збирали роками, відмовляючи собі у відпустках і новому одязі, пішли на житло для свекрухи, про що її навіть не запитали.
— Для Ганни Петрівни? Але ж у неї є житло. Так, воно старе, але воно є. Чому ти вирішив розпорядитися нашими спільними грошима саме так?
— Олю, не починай. Мама вже не молода. Їй важко підніматися на четвертий поверх без ліфта. А тут вона буде поруч. Я зможу заходити до неї щодня, допомагати. Це мій обов’язок як сина.
— Твій обов’язок як чоловіка — радитися зі мною. Ми збирали ці кошти разом. Моя частка там така ж, як і твоя. Чому ти не сказав мені про це раніше?
Степан відвів погляд у бік вікна.
— Я знав, що ти будеш проти. Ти завжди недолюблювала мою матір.
— Це неправда! Я поважаю твою маму, але я не давала згоди купувати їй нерухомість за рахунок нашої майбутньої дитячої кімнати. Ти просто поставив мене перед фактом.
Наступні кілька днів у домі панувала тиша, яку можна було розрізати ножем. Оля намагалася усвідомити ситуацію. Вона поїхала подивитися на ті квартири. Це були невеликі приміщення, де ледь вистачало місця для шафи та ліжка. В одній із них уже господарювала Ганна Петрівна. Вона розставляла на підвіконні свої численні горщики з геранню і виглядала надзвичайно щасливою.
Побачивши невістку, свекруха навіть не намагалася приховати своєї радості.
— Олю, глянь, яка кухня світла! Степанчик такий молодець, справжній господар. Тепер я буду до вас на пиріжки забігати щоранку, ми ж тепер сусіди.
Оля стояла посеред чужої кухні, купленої за її недоспані ночі, і відчувала порожнечу.
— Ганно Петрівно, ви знали, що ми планували велику квартиру для нашої сім’ї?
Літня жінка здивовано підняла брови.
— Дитинко, сім’я — це ми всі. А велика квартира — то лише зайвий клопіт із прибиранням. Степан сказав, що ви й в однокімнатній прекрасно поміститеся, ви ж молоді, вам багато не треба.
Того вечора вдома відбулася ще одна розмова. Оля зібрала свої речі в одну валізу. Вона не кричала, не влаштовувала сцен. Її голос був тихим, але твердим.
— Я не зможу жити в тій квартирі, Степане. Щоразу, заходячи в під’їзд, я буду думати про те, що ти вибрав не наш добробут, а свій спокій і бажання бути хорошим сином за мій рахунок.
— Ти перебільшуєш, Олю. Це всього лише житло. Головне, що ми разом.
— Ми вже не разом. Ти прийняв рішення самостійно. Ти розділив наш бюджет, нашу мрію і наше майбутнє на два окремих замки, в одному з яких завжди буде присутня твоя мати.
— Куди ти підеш? У тебе ж нікого немає в цьому місті.
— Я знайду куди піти. Краще жити в орендованій кімнаті, ніж у квартирі, де кожен квадратний метр нагадує про твою нещирість.
Степан намагався її зупинити, брав за руки, але Оля відчувала лише відчуженість. Вона вийшла з дому, коли на вулиці вже запали ліхтарі. Холодне повітря обпікало обличчя, але в грудях було ще холодніше.
Минуло кілька місяців. Оля зняла невелику студію на околиці. Вона почала все з чистого аркуша. Їй було важко, іноді вечорами вона плакала, згадуючи їхні плани та спільні сніданки. Але водночас вона відчула дивну свободу. Більше ніхто не вирішував за неї, як витрачати її життя.
Степан кілька разів телефонував. Він скаржився, що Ганна Петрівна постійно приходить до нього, контролює кожен крок, вимагає уваги та допомоги, адже тепер вони живуть занадто близько. Він казав, що зробив помилку, що однокімнатної квартири йому замало, і він почувається там наче в клітці.
— Олю, давай спробуємо все повернути. Я продам обидві квартири, і ми купимо те, що ти хотіла.
— Вже пізно, Степане. Справа була не в квартирі. Справа була в тому, що ти не вважав мене рівною собі. Ти не бачив у мені партнера. А довіру неможливо купити на ринку нерухомості.
Оля поклала слухавку і подивилася у вікно. Там, далеко за горизонтом, сідало сонце, фарбуючи небо в рожеві та фіолетові кольори. Вона знала, що попереду ще багато труднощів, але тепер вона точно знала, чого хоче від життя.
А Степан залишився у своїй новій однокімнатній квартирі, де на порозі його щодня чекала мати з черговими настановами. Його мрія про зручність перетворилася на тягар, який він не знав, як скинути. Він мав стіни, мав дах над головою, але втратив те єдине, що робило ці стіни домом.
Ганна Петрівна теж не була до кінця задоволена. Хоча вона й отримала нове житло, син став похмурим і мовчазним. Він більше не посміхався, коли заходив до неї на чай. Вона не розуміла, чому Оля пішла, адже, на її думку, все було зроблено правильно і по-справедливості.
Історія цієї родини стала повчальною для багатьох їхніх знайомих. Хтось підтримував Степана, вважаючи його вчинок благородним стосовно матері. Інші ж були на боці Олі, стверджуючи, що шлюб — це союз двох людей, де немає місця таємним великим покупкам.
Кожен залишився при своїй правді. Але чи щасливі вони тепер у своїх окремих маленьких квартирах? Питання залишається відкритим, адже іноді стіни можуть не тільки захищати, а й роз’єднувати назавжди.
Як ви вважаєте, чи правильно вчинив Степан, подбавши про матір таким чином, чи Оля мала право на таке радикальне рішення і розрив стосунків? Чи можна побудувати щастя в сім’ї, якщо один із партнерів приймає доленосні рішення одноосібно?
Нам дуже важливо знати вашу думку, адже такі ситуації трапляються в житті досить часто. Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією та напишіть у коментарях, що ви думаєте про вчинок героїв. Ваша активність допомагає нам розуміти, які теми вас хвилюють найбільше! Висловити свою позицію — це дійсно важливо для розвитку нашої спільноти. Що б ви порадили Олі в такій ситуації? Чи варто було їй спробувати пробачити чоловіка і жити далі поруч із свекрухою? Чекаємо на ваші роздуми під цим дописом!
