— Я купив тобі все, про що можна мріяти, тож будь ласкава виконувати свою роль без зайвих слів, — кинув Ілля дружині перед виходом у світ. Соломія натягнула звичну посмішку, під якою ховалася справжня безодня.
Ми із Соломією товаришуємо ще з тих часів, коли разом бігали на лекції в стареньких кросівках і ділили одну порцію картоплі в їдальні. Тоді ми мріяли про великі звершення, про те, як підкоримо цей світ своїм розумом і наполегливістю. Але життя часто малює зовсім інші маршрути, які неможливо передбачити заздалегідь. Сьогодні, дивлячись на свою подругу, я ледь пізнаю в цій вишуканій жінці ту дівчину з розпатланим волоссям і вогником в очах.
Соломія тепер живе в будинку, який більше нагадує музей, ніж родинне гніздо. Високі паркани, ідеально підстрижені газони і тиша, яка тисне на вуха сильніше за будь-який шум. Усе це з’явилося завдяки Іллі. Він успішний чоловік, який звик отримувати все, що забажає. І він забажав Соломію. Спочатку це виглядало як справжня казка. Квіти без приводу, поїздки до моря, дорогі дарунки. Я щиро раділа за неї, думаючи, що вона нарешті знайшла свою гавань.
Минуло кілька років, і картинка почала тьмяніти. Ми зустрілися в одному з тих закладів, де офіціанти ходять так тихо, ніби бояться порушити спокій багатих гостей. Соломія сиділа навпроти мене в сукні, вартість якої перевищувала мою річну зарплату, але її погляд був спрямований кудись крізь стіни.
— Ти виглядаєш неймовірно, Солю, — сказала я, намагаючись почати розмову.
— Це просто тканина, Олено. Тільки тканина, яку вибрав Ілля. Він каже, що цей колір пасує до мого волосся.
— Хіба це погано, що він піклується про твій вигляд?
— Це не піклування. Це інструкція.
Вона розповіла, що кожен її день розписаний по хвилинах. Ранок починається з тренувань, потім косметолог, потім вибір меню для вечері, на якій будуть бізнес-партнери чоловіка. У неї немає права на поганий настрій або втому. Вона має бути ідеальним доповненням до його успішного образу.
— Ти хотіла повернутися до малювання, пам’ятаєш? — запитала я.
— Ілля вважає, що це марна трата часу. Він каже, що в нашому домі вже достатньо картин відомих майстрів, і мої спроби будуть виглядати дилетантством.
Мені стало ніяково. Я пам’ятала її ескізи, вони були сповнені життя і почуттів. Тепер же її руки, прикрашені масивними каблучками, здавалися неживими.
Раптом до нас підійшов Ілля. Він приїхав раніше, ніж очікувалося. Його постать випромінювала впевненість, яка межувала з холодною зверхністю.
— Сподіваюся, я не перервав дуже важливу бесіду? — запитав він, навіть не дивлячись на мене.
— Ні, ми просто спілкуємося, — тихо відповіла Соломія.
— Соломіє, нам час їхати. У нас зустріч через годину, а тобі ще треба змінити прикраси. Ці не пасують до вечірнього освітлення.
— Але ми ще не допили чай, — спробувала заперечити вона.
— Чай можна попити вдома. Вставай.
Вона слухняно піднялася, кинувши на мене вибачливий погляд. У тому погляді було стільки втоми, що мені захотілося вхопити її за руку і забрати звідти. Але я розуміла, що вона сама обрала цей шлях. Або він вибрав її, а вона просто не змогла відмовити.
Через тиждень Соломія зателефонувала мені пізно ввечері. Її голос тремтів, вона говорила пошепки, ніби боялася, що її почують.
— Він знову це зробив, Олено.
— Що сталося?
— Він розпорядився моїм днем так, ніби я його власність. Заборонив мені їхати до мами, бо йому захотілося поїхати на огляд нової нерухомості. Я сказала, що сумую за нею, а він лише засміявся і сказав, що я маю бути вдячна за те, що мені не треба працювати.
— Солю, це ненормально. Ти ж людина, а не меблі.
— Він каже, що кохає мене. Але це кохання схоже на клітку. Дуже дорогу, золоту, але клітку. Він купує мені все, про що можна мріяти, але забирає найважливіше — мою волю.
Я слухала її і згадувала наші студентські роки. Тоді ми були бідними, але вільними. Ми могли годинами гуляти нічним містом, сміятися і будувати плани. Тепер у неї були мільйони на рахунках, але вона не могла навіть відвідати рідну матір без дозволу.
Одного разу я потрапила до них додому на вечерю. Це було важке випробування. Весь вечір Ілля розповідав про свої здобутки, перебиваючи Соломію щоразу, коли вона намагалася вставити хоч слово. Він поводився так, ніби її думка не мала жодного значення.
— Моя дружина — справжня окраса цього дому, — сказав він, поклавши руку їй на плече. — Правда ж, люба?
Соломія лише кивнула, натягнувши на обличчя звичну маску спокою.
— Вона раніше хотіла працювати, уявляєте? — продовжував він, звертаючись до присутніх. — Навіщо дружині такої людини, як я, працювати? Щоб псувати свій манікюр і втомлюватися? Її робота — бути прекрасною.
Гості сміялися, підтримуючи його слова, а я бачила, як Соломія стискає серветку під столом так сильно, що її пальці побіліли.
Після вечері, коли гості розійшлися, нам вдалося залишитися наодинці на кілька хвилин на терасі. Вечірнє повітря було прохолодним, але Соломія навіть не накинула хустку.
— Чому ти терпиш це? — запитала я прямо.
— А куди мені йти, Олено? Моя родина звикла до допомоги Іллі. Мої старі знайомі дивляться на мене із заздрістю. Вони бачать тільки зовнішній блиск. Як я поясню їм, що я нещасна? Вони скажуть, що я з жиру бішуся.
— Але ж ти втрачаєш себе. Твоя душа поступово згасає.
— Можливо, вона вже згасла. Іноді мені здається, що всередині мене порожнеча. Я просто виконую роль.
У цей момент на терасу вийшов Ілля.
— Соломіє, чому ти тут на холоді? Ти ж знаєш, що тобі не можна хворіти, у нас завтра важливий прийом.
— Я вже йду, — відповіла вона без жодних емоцій.
— Іди в спальню, я зараз підійду. Нам треба обговорити список гостей.
Він провів її поглядом, а потім повернувся до мене. У його очах не було тепла, лише холодний розрахунок.
— Ви її подруга, — сказав він, — тож майте на увазі. Не треба забивати їй голову дурницями про роботу чи мистецтво. Вона має все. Більше, ніж будь-яка інша жінка.
— Гроші — це не все, Ілле.
— Це кажуть ті, у кого їх немає. Соломія в безпеці, вона забезпечена і доглянута. Це і є турбота.
Я пішла з того будинку з важким серцем. Мені було боляче за подругу, яка перетворилася на живу декорацію. Вона мала все, про що пишуть у глянцевих журналах, але в її очах не було життя.
Час ішов, і наші зустрічі ставали все рідшими. Ілля поступово обривав усі її зв’язки з минулим життям. Кожен мій дзвінок сприймався ним як загроза його стабільному світу. Соломія стала рідше відповідати на повідомлення, а коли відповідала, її фрази були короткими і сухими.
Останнього разу, коли ми бачилися випадково в торговому центрі, вона була з охоронцем. Вона навіть не підійшла близько, лише здалеку махнула рукою і сумно посміхнулася. Її обличчя було ідеальним, макіяж — бездоганним, але очі залишалися порожніми.
Я часто думаю про неї. Чи варте таке життя всіх багатств світу? Чи можна назвати щастям існування, де твій голос не має ваги, а твої бажання висміюються? Ілля впевнений, що він дає їй усе найкраще. Він щиро вважає, що золота клітка — це найвищий прояв любові.
Соломія ж продовжує грати свою роль. Вона виходить у світ, усміхається на камеру, тримає чоловіка за руку і виглядає як найщасливіша жінка на планеті. Але за цією ідеальною картинкою ховається глибока туга за тим часом, коли вона могла просто бути собою, не боячись чийогось схвалення чи зауваження.
Соломія вибрала шлях меншого опору, дозволивши іншому керувати своїм життям. Тепер вона має діаманти, але втратила власну особистість. А Ілля продовжує будувати свою імперію, де його дружина — лише один із успішних активів.
Кожного разу, коли я бачу фотографії Соломії в соціальних мережах, де вона позує на фоні розкішних краєвидів, мені хочеться запитати її, чи пам’ятає вона ще ту дівчину з кросівками і мріями. Але я знаю, що відповіді не буде. Та дівчина залишилася десь у минулому, похована під шарами коштовностей і дорогих тканин.
Життя в позолоті здається привабливим лише здалеку. Зблизька ж воно часто виявляється холодним і бездушним. Соломія має все, крім свободи бути нещасною, свободи помилятися і свободи просто жити за власними правилами.
Чи може така людина, як Ілля, змінити своє ставлення? Навряд чи. Для нього вона — власність, яку він придбав і підтримує у належному стані. Він не бачить у ній партнера, лише додаток до свого статусу. А Соломія занадто звикла до зручностей, щоб щось змінювати. Її воля була зламана не криком, а м’яким шовком і обіцянками безпеки.
Іноді я ставлю себе на її місце. Чи змогла б я витримати такий тиск? Чи змогла б я обміняти свої почуття на впевненість у завтрашньому дні? Це складне питання, на яке немає однозначної відповіді. Кожен робить свій вибір.
Соломія обрала спокій і статки. Я обрала незалежність і право на власні помилки. Ми обидві платимо свою ціну. Але коли я дивлюся на небо, я відчуваю його простір. Коли Соломія дивиться на небо, вона бачить лише те, що дозволяють вікна її великого будинку.
Ми часто говоримо про те, що кохання — це готовність жертвувати. Але чи повинна ця жертва бути повною втратою себе? Чи можна назвати коханням почуття, яке вимагає відмови від своєї суті?
Ілля каже, що кохає. Соломія каже, що вдячна. Але в цій розмові немає місця для душі. Там є тільки розрахунок, звички і страх перед невідомістю.
Світ навколо нас змінюється, але деякі речі залишаються незмінними. Бажання володіти іншим часто маскується під турботу. І важливо вчасно помітити ту межу, де закінчується підтримка і починається контроль.
Соломія не помітила цієї межі. Або помітила, але вирішила, що вона неважлива. Тепер вона живе в реальності, де все заздалегідь вирішено за неї. Її життя — це сценарій, написаний іншою людиною, і вона не має права змінювати в ньому жодного слова.
Ця історія — нагадування про те, що справжнє багатство не вимірюється знаками на рахунку. Воно в можливості сказати “ні”, у можливості піти туди, куди хочеться, і в праві на власні почуття.
Соломія продовжує свій шлях у світі розкоші, а я продовжую свій шлях у світі реальності. Ми більше не подруги, ми просто дві жінки, які колись знали одна одну. Її життя — це казка з сумним фіналом, де принцеса отримала королівство, але втратила своє серце.
Кожен із нас шукає свій сенс. Хтось знаходить його в речах, хтось — у діях, хтось — у людях. Соломія знайшла його у стабільності, яку їй надав Ілля. Але чи приносить ця стабільність їй радість? Судячи з її погляду — ні.
Ми часто заздримо тим, хто має більше за нас. Ми не бачимо того болю, який може ховатися за гарною картинкою. Історія Соломії — це приклад того, що за все в житті доводиться платити. І іноді ціна виявляється занадто високою.
Я сподіваюся, що колись вона знайде в собі сили знову почати малювати. Хоча б для себе. Хоча б потайки. Щоб хоч маленька частинка її справжньої душі залишилася живою. Але поки що вона залишається в тіні свого успішного чоловіка, виконуючи роль ідеальної дружини.
Чи може людина бути щасливою, коли її життя повністю належить іншому? Чи варті золоті прикраси того, щоб забути про свої мрії?
Що ви думаєте про такий вибір Соломії? Чи можна її засуджувати за бажання жити в комфорті, навіть ціною власної волі?
