fbpx
життєві історії
Я ледве його впізнала. Він сидів на лавці біля нашого під’їзду. Тепер він опинився біля розбитого корита, знайшов нас і просить допомоги, хоча більше двадцяти років не спілкувався, не згадував нас. Але я все пам’ятаю, таке незабувається. Тоді була середина 90-х, ми харчувалися найдешевшими макаронами із засмажкою, і дешева сосиска була для мене таким святом, що геть і уявити. Коли у мене трохи з’являлися вільні гроші, я почала водити маму по салонах краси

Я ледве його впізнала. Він сидів на лавці біля нашого під’їзду. Тепер він опинився біля розбитого корита, знайшов нас і просить допомоги, хоча більше двадцяти років не спілкувався, не згадував нас. Але я все пам’ятаю. таке не забувається…

Батько забрав у нас з матір’ю все, коли йшов до іншої, а тепер просить про допомогу. Але я нічого не забула.

Коли вони з мамою розлучалися батько залишив нас з мамою на вулиці, забравши все. У нас були тільки дві сумки з речами. Ми пройшли через неймовірні труднощі, але вистояли. Тепер батько опинився біля розбитого корита, знайшов нас і просить допомоги, хоча більше двадцяти років не спілкувався, не згадував про нас. Але я все пам’ятаю.

У батька з’явилася нова жінка, коли я вчилася в першому класі. Він навіть цього особливо не приховував. У них з мамою взагалі були напружені стосунки. Вона потім говорила, що жила з ним тільки через мене, оскільки йти нам з нею було по суті нікуди.

Але коли у батька з’явилася інша жінка він без роздумів вказав нам з мамою на двері і зітер нас зі свого життя. Квартира була його, тому ми з мамою опинилися на вулиці в буквальному сенсі цього слова. Обидві ми були прописані у бабусі, з якою мама не спілкувалася вже багато років через любов тієї до міцних напоїв.

Але подітися нам було нікуди, довелося йти жити до бабусі, тому що орендувати житло і якось годуватися було ні на що. Спочатку був просто безперервний кошмар. Простора трикімнатна квартира більше була схожа на нежиле приміщення, жити там було реально лячно. Добре, що ми потрапили на момент бабусиної тверезості, тому хоч і з небажанням, але вона пустила нас жити до себе.

Перші роки проживання разом з бабусею я пам’ятаю смутно, бо була ще малою, моя пам’ять не зберегла тих моментів, захистивши мене. Пам’ятаю, як сварилися бабуся з мамою, пам’ятаю масивні двері в нашу кімнату, які мама встановила, щоб ні бабуся, ні її товариші не могли зайти. Пам’ятаю, коли ми з мамою в нічних сорочках з абияк зібраною сумкою вискакували із задимленої квартири, бо хтось із бабусиних друзів по чарчині влаштував пожежу на кухні, слава богу, тоді швидко приїхали пожежники, квартиру вдалося врятувати. Це найяскравіші спогади…

Аще тоді була середина 90-х, ми харчувалися найдешевшими макаронами із засмажкою, і дешева сосиска була для мене таким святом, що геть і уявити.

Аліментів тато не платив, ми жили на мамину малесеньку зарплату. Після дев’ятого класу я хотіла вступити до технікуму і піти підробляти, але мама наполягла, щоб я нормально закінчила школу і планувала вступ до вишу. Я так і зробила, вступивши на бюджет, оскільки платне б ми не потягнули.

Коли я вчилася на третьому курсі, бабусі не стало. Мама  тепер була повноправною власницею квартири. Вона хотіла продати трикімнатну і купити нам по однокімнатній окремій, але я відмовила її. Квартира в хорошому будинку, майже центр міста, шкода було переїжджати. Ми вирішили, що зробимо гарний ремонт, який без кредиту осилити б не вийшло. Я теж влаштувалася на роботу і ми почали перетворювати цей притулок в затишний будинок.

Відтод минуло вже дуже багато часу.

Я зараз добре заробляю, є своя квартира, але живу з мамою, а та квартира під оренду і окупає іпотеку. Є у мене і коханий чоловік Микита, справа йде до весілля, мамі мій наречений дуже подобається, тому не виключено, що якийсь час ми будемо жити з нею в цій самій трикімнатній, поки моя повністю не окупиться. У мами теж є кавалер, але поки на стадії цукерково-букетного періоду.

Коли у мене трохи з’являлися вільні гроші, я почала водити маму по салонах краси, магазинах з модним одягом. Вона все життя найкраще віддавала мені, а себе в усьому обмежувала. Дуже хотілося заповнити це хоча б зараз. Мама змінилася, стала виглядати років на десять молодше, навіть впевненіша у собі стала. Зовсім не дивно, що у неї з’явилися прихильники і залицяльники.

Від батька за цей час не було ні слуху, ні духу, ми про нього нічого не чули навіть.

Але недавно він з’явився, я ледве його впізнала. Він сидів на лавці біля нашого під’їзду. Виглядав він не дуже, поправився, одягнений був недбало, заросший… Але прогнати його я не змогла, ми піднялися, двері відчинила мама і в впустила його.

Початку їхньої розмови я не чула, зайшла у кухню пізніше. Мене від зустрічі з батьком навіть озноб вкрив. Я нелюбила цю людину всіма фібрами душі, бачити його в своїй оселі не бажала. Він пустив сльозу, сказав, що я стала справжньою красунею, а мені було тошно. І від хвилювання, і від нього.

Я сухо поцікавилася, що він тут забув. Батько почав розповідати слізну історію, що продав він тоді квартиру, купив з новою жінкою більше житло. Розписані вони не були, а квартиру повністю записали на неї, оскільки хтось із її рідні допоміг поставити батька в чергу на квартиру як незаможного. Квартиру за підсумком не дали, після якихось законодавчих змін з черги він вилетів.

З тієї своєю жінкою він так і не розписався, жили вони добре, тому про записування квартири на себе батько не думав. Але ось минулого року її не стало, а її син дав вітчиму місяць, щоб звільнив територію. Тато намагався обурюватися, але за документами він там ніхто, отже йому нічого не належить. Тепер йому ніде жити і він раптово згадав, що у нього є колишня дружина і дочка.

Місто у нас невеличке, тому при бажанні інформацію знайти не проблема. Він дізнався, що ми живемо в старій квартирі бабусі і прийшов просити допомоги. У нього вистачило совісті до нас прийти і чогось просити!

Я не могла підібрати слів, щоб йому відповісти, в мені все кипіло, але в цей час прийшов мій наречений Микита і я попросила його вивести цю людину з нашого будинку. Батько не чинив опору, але по дорозі намагався апелювати до моєї совісті, а вже біля дверей пообіцяв, що піде в суд.

Мама сказала, що їй його шкода, так нікчемно він виглядав. Мені ж його не шкода зовсім, більше ніяких емоцій на його адресу не відчуваю, навіть зловтіхи, що ось так все склалося.

Допомагати йому я не збираюся, піде в суд – хай іде, я не буду платити йому ні копійки. Він сам у всьому винен. Чому люди згадують про дітей лише коли їм стає непереливки?

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page