Я ледве тримався на плаву з іпотекою, а моя дружина Олена невпинно витрачала гроші. Щодня вона приносила додому щось нове — чи то сумочку, чи то чергову дрібничку, яка, за її словами, «була на розпродажі». Я стискав зуби, ховаючи банківські листи. Спочатку вони лежали в шухляді кухонного столу, потім перекочували до ящика з інструментами, а згодом — до багажника машини. Я ретельно записував кожен рахунок, ніби це могло щось змінити. Ніби це могло зупинити той момент, коли все остаточно розвалиться.
З кожним місяцем життя ставало важчим. Не через здоров’я чи сімейні негаразди, хоча й це додавало напруги. Гроші. Їх завжди бракувало. Кожен день був боротьбою за те, щоб сплатити іпотеку, рахунки, комуналку. А спокій? Його в нашому домі не було давно. Олена, здається, цього не помічала. Вона поверталася з новими покупками, ніби це було частиною її природи. Нові туфлі, парфуми, декор для дому. Я ж лише мовчав. Іноді мені хотілося просто зникнути.
Я досі пам’ятаю часи, коли ми з Оленою могли зайти в торговий центр і не дивитися на цінники. То були хороші роки. Я працював у невеликій логістичній фірмі в Черкасах, яку ми з братом заснували. Замовлення йшли потоком, гроші текли на рахунок швидше, ніж ми встигали їх витрачати. Олена тоді сміялася, називаючи себе «королевою шопінгу». Вона жартувала, що нарешті може дозволити собі сукні, як у героїнь серіалів. А я? Я пишався. Що можу дати їй усе, що вона захоче.
Тоді вона була іншою. Обережною. «Навіщо мені ще одна сукня? У мене вже є три», — казала вона, сміючись. Але з часом щось змінилося. З’явилася іпотека на квартиру в новобудові, потім лізинг на машину, відпочинок у Туреччині, який ми брали в кредит. Я не помічав, як усе почало тріщати по швах. Думав, що ми впораємося. Ми ж завжди справлялися.
«Я не можу весь час ходити в одному й тому самому», — якось сказала Олена, розпаковуючи чергову коробку з туфлями. — «До того ж, це була знижка. Майже подарунок».
Я лише кивнув. Не спитав, скільки коштували ті туфлі. Мені було незручно. Здавалося, якщо почну допитуватися, виглядатиму скупим. «Ми ж не гаруємо, щоб економити на всьому», — казав я собі. Але тоді ми ще могли собі це дозволити. Тепер — ні. А Олена, здається, досі жила в тій безтурботній бульбашці, яку я сам для неї створив.
З часом я перестав перевіряти банківський рахунок. Це був мій спосіб захисту: не бачу — значить, не страшно. Але кожен раз, коли я все ж заходив в онлайн-банкінг, цифри на екрані викликали в мені подив. Баланс танув, як сніг у квітні. Олена не питала. Вона просто купувала. А я платив.
«Дивись, яка краса!» — сказала вона одного вечора, показуючи мені нову сумку на екрані телефону. — «Остання в магазині! Треба брати, поки є».
Я стиснув зуби. Її радість різала в середині мене. Не через сумку, а через те, що я не міг сказати «ні». Може, це була провина — за те, що вона рідше посміхалася, за те, що ми так і не завели дітей, хоча колись мріяли про це. А може, я просто боявся розпочати розмову, яка закінчилася б мовчанням і грюканням дверей.
«Тобі це колись набридне», — тихо сказав я.
«Може, колись», — відповіла вона, не відриваючись від телефону. — «Але не сьогодні. Сьогодні я хочу цю сумку. І хочу, щоб ти радів зі мною».
Радості не було. Я вдавав, що все гаразд, але всередині мене щось ламалося. І єдина думка, яка тримала мене, була: що я скажу, коли все остаточно впаде?
Я повернувся з роботи втомлений. Останнім часом я брав додаткові зміни на складі, бо один із клієнтів відмовився від контракту, і нам довелося скорочувати витрати. Мріяв лише про гарячий чай і тишу. Але, відчинивши двері, я зрозумів, що тиші не буде.
У вітальні стояла величезна коробка з логотипом дорогого магазину. Олена сиділа на дивані, розпаковуючи нову пару чобітків — чорних, із блискучими пряжками. Вони виглядали так, ніби створені для червоної доріжки, а не для черкаських вулиць.
«Як тобі?» — спитала вона, піднімаючи чобітки. Її очі сяяли. — «Це лімітована колекція. Мій розмір, уявляєш? Це точно знак».
«Знак?» — перепитав я, знімаючи пальто. — «А ціна? Теж знак?»
«Не починай, Андрію», — відповіла вона, злегка насупившись. — «Це було вигідно. Я не могла пройти повз».
Я заплющив очі. У голові промайнули цифри: іпотека, комуналка, страхування машини. А тепер ще й ці чобітки.
«Олено, це вже п’ята пара за місяць», — сказав я тихо. — «Навіщо тобі стільки?»
«Щоб відчувати себе живою», — відрізала вона. — «Тобі цього не зрозуміти».
Я не відповів. У середині мене щось стиснулося, але я просто пішов на кухню заварити чай. Мовчання стало моїм новим захистом.
Я почав ховати банківські листи від Олени. Вони вже не лежали на видному місці. Спочатку я складав їх у шухляду в кабінеті, потім — у коробку з інструментами, а зрештою — в багажник машини. Я записував кожен рахунок, кожну вимогу про сплату, ніби це могло відтермінувати неминуче. Ніби це могло врятувати нас.
Олена не помічала. Її світ обмежувався екраном телефону та кур’єрськими доставками. Мій — цифрами, які невблаганно зменшувалися. Я перестав вчасно платити за іпотеку три місяці тому. Колектори ще не дзвонили, але я знав, що це лише питання часу. Я почав думати, що продати: машину, старі меблі, може, навіть обручку, яку носив із гордістю. Але жодне рішення не здавалося достатнім.
«Знову в суботу працюєш?» — спитала Олена одного ранку, коли я збирався на роботу.
«Так, треба заробити трохи», — відповів я, зав’язуючи шнурки.
«Кинь це. Поїдемо кудись. Є гарна пропозиція в готелі під Києвом. Басейн, масаж, усе включено», — сказала вона, гортаючи телефон.
Я всміхнувся, але в середині мене щось тріснуло.
«Ми навіть на каву в центрі ледве можемо собі дозволити», — сказав я і вийшов, не чекаючи її відповіді.
Не знаю, чи зрозуміла вона тоді. Сумніваюся. Олена жила в світі, який я сам для неї створив — затишному, безтурботному. А я тягнув на собі весь тягар, ховаючи правду. Але тріщини вже з’являлися. І вони ставали дедалі глибшими.
Лист від судового виконавця прийшов у середу. Я був удома сам. Сидів за столом, дивлячись на конверт, ніби він міг мене поглинути. Нарешті я його розкрив. Слова в листі були як цвяхи: заборгованість, арешт рахунків, ризик втрати квартири. Усе, що я намагався приховати, стало реальністю. У середині мене запекло від подиву.
Того вечора Олена повернулася додому в новій сукні — синій, із вишивкою. Вона пахла парфумами й усміхалася, розповідаючи про знижки в онлайн-магазині.
«Олено, нам треба поговорити», — перебив я її.
Вона зупинилася, її усмішка згасла.
«Що сталося, Андрію?» — спитала вона тихо.
«У нас борги. Великі. Я не справляюся. Іпотека не сплачена, рахунки прострочені, я продаю все, що можу. А сьогодні прийшов лист від виконавця», — сказав я, дивлячись їй в очі.
Вона мовчала. Просто дивилася на мене, ніби не могла повірити.
«Чому ти не сказав раніше?» — нарешті спитала вона.
«А ти питала?» — відповів я. — «Тобі було важливо?»
«Я думала, у нас усе гаразд», — тихо сказала вона. — «Думала, якщо картка працює, то все нормально».
«Бо я платив. Усе, що мав», — відрізав я.
Вона сіла на диван, тримаючи сукню, яка тепер здавалася недоречною. Уперше за довгий час вона не знала, що сказати. А я вперше відчув полегшення. Хоч і на мить.
Після тієї розмови в домі щось змінилося. Не миттєво, але відчутно. Олена перестала приносити нові коробки. Вона більше не надсилала мені посилання на «вигідні пропозиції». Кілька днів вона ходила по квартирі тихо, ніби боялася щось зламати. А потім одного ранку поставила переді мною каву і сказала:
«Вибач, Андрію. Я не думала, що так далеко зайшло».
Я не відповів. Я й сам був винен. Дозволив їй жити в ілюзії, сам ховав правду, бо так було простіше. Ми обоє загрузли в цьому. І тепер мали розгрібати разом.
Ми продали машину. Відмовилися від планів на відпустку. Почали готувати вдома, а не замовляти їжу. Дрібниці, але для нас це було щось нове. Іпотека все ще висіла над нами, як тінь. Виконавець не знімав арешт із рахунків. Але ми почали приймати рішення разом. І, що дивно, іноді навіть сміялися. Як колись.
Мир у домі не безкоштовний. Ми заплатили за нього гордістю, мовчанням і кількома парами непотрібних чобітків. Але чи надовго це? Чи зможемо ми вибратися з боргів, чи вони затягнуть нас глибше? Чи навчиться Олена жити в новій реальності, чи повернеться до старих звичок? І чи вистачить мені сил не здатися, коли черговий лист від виконавця знову подіє в середині мене? Я не знаю. Але вперше за довгий час у мене є надія. Чи достатньо цього, щоб усе виправити?
