Моя прабабуся була знахаркою і все життя лікувала людей. І заміж зовсім не збиралася…
…На краю села стояла хата.
В хаті Спокій жив зеленоокий.
Їх приходило сюди багато,
хто хотів відчути його дотик.
Сватались сусіди і далекі –
вабило золотокосе диво…
А вона дивилась, легко-легко,
дарувала усмішку мрійливу.
Все чекала – іншого, інакшого.
Все збирала і сушила трави.
Все шукала в зорях свого справжнього,
видивлялась в грозових загравах.
Він не чув, не йшов, не озивався…
Лікувала інших, не себе.
Місяць тихо з неї дивувався,
хвилювалось небо голубе…
І домовилися якось на світанку:
ще не пізно рятувати Спокій.
І одного разу, рано з ранку,
Хтось у двері – теж зеленоокий.
“Дай напитись, жінко, бо стомився,
пустиш душу трохи відпочити?..”
Очі – дім. Його. Знайшов. Лишився.
А в її душі розквітли квіти…
– Дочекалась же!.,- в селі казали.
А вона збирала трави і сушила.
…Хата на краю села стояла.
Спокій мав тепер зелені крила.
Автор: Альона Мірошниченко (©)
