Коли я 26 років тому лише дізналася, що чекаю дитину, мій чоловік не зрадів. Олег не був готовий до народження малюка. Але погодився, адже я твердо вирішила народити дитинку. Звичайно, мені було важко, оскільки я не відчувала особливої підтримки від чоловіка.
Спочатку чоловік до дитини навіть підходити боявся. Олкг зовсім не брав участі у житті нашого сина. І від цього мені ставало ще сумніше. Але потім Олег потихеньку почав танути. Ми почали більше говорити про наше майбутнє. І він ніби побачив, що роль батька йому личить.
Щоправда, за будь-яку помилку нашого маленького сина чоловік дуже сильно його дорікав і вичитував йому, а мені доводилося захищати дитину від нападок чоловіка, нагадуючи, що наш синочок ще досить маленький.
Тим не менш, зовсім скоро Олег все таки зрозумів, що таке життя не для нього. Він пішов. Причому, це була не зрада. Чоловік прямо сказав, що не хоче жити зі мною та сином, він мріє знову стати неодруженим і забути все це як страшний сон, і знову жити своїм власним життям і своїми інтересами.
Уявіть, у якому я була стані на той момент. Нашому маленькому Ромі і 5 років ще не було. Але він все розумів.
«Тато йде назавжди?» – спитав він, коли я намагалася пояснити дитині, що ми з його татом розходимося і не житимемо разом. Я щосили намагалася не заплакати, але не змогла. З того часу Олега я не бачила жодного разу в житті.
Минали роки, мій син ріс і ставав для мене справжньою опорою. Якось Рома пообіцяв мені, що виросте і придбає великий будинок, щоб я могла жити в ньому і ні в чому собі не відмовляти.
Дивно, але все сталося саме так. Син захопився програмуванням ще у 15 років. Він активно займався самоосвітою, закінчив університет і почав працювати у дуже престижній компанії.
Зараз Роману 26 років, а він уже багато чого досяг! Своє слово син дотримав. Я мешкаю у чималенькому приватному будинку, який мені подарував мій син Роман, коли став дорослим. Будинок мій за містом.
Нашу квартиру ми продали, гроші я віддала синові, хоч він не хотів їх брати. Пообіцяв інвестувати усі кошти, щоб я завжди могла на нього покластися.
З чоловіком ми жодного разу більше не спілкувалися. Син знає, що Олег нас покинув. І він його давно викреслив зі свого життя. Мені гірко від цього, але я розумію, що це позиція мого сина. Це його право. Коли ми з чоловіком розлучилися, я не шукала нових стосунків. Були швидкоплинні романи. Але я, як і раніше, зараз самотня.
І все в моєму житті складалося добре, поки кілька днів тому являється мій колишній, який втратив будинок на Донеччині, і заявляє що має право і буде жити зі мною.
Олег розповів, що залишився без даху над головою і тепер висуває претензії. Він дізнався, що наш син купив мені будинок, і тепер хоче тут жити. Мовляв, має право, бо він його батько. Мені смішно стає від таких заяв.
Виявилося, як я вже сказала, що у Олега проблем зараз вагон і маленький візок. Якось через знайомих він довідався, де я живу. Приїхав з надією, що я прийму його в себе. Каже, мовляв, давай я житиму в гаражі.
Але чи це нормально? Мене із колишнім взагалі нічого не пов’язує. Мені неприємно перебувати з ним в одній компанії більше 5 хвилин. А він вимагає, щоби я його в себе поселила!
З іншого боку, якось шкода його по-людськи, все таки він залишився без даху над головою. Боюся навіть говорити синові про візит батька. Не уявляю, як Рома відреаує. А Олег дзвонить щодня, питає, що я вирішила. А я чомусь не можу прямо йому відмовити. Що ж робити? Як би ви зробили на моєму місці?
Фото – спеціально для ibilingua.com.
Передрук без посилання на ibilingua.com забаронено.
