20 років тому мама мого чоловіка поїхала на заробітки в Польщу. Чоловік тоді був підлітком, а його тата раптово не стало, і їм було скрутно з грошима.
Ірина Петрівна працювала у Варшаві доглядальницею літніх людей. Але 15 років тому свекруха вдруге вийшла заміж за багатого поляка, маму якого якраз доглядала. Стали вони в його приватному будинку в передмісті Варшави, свекруха відтоді вже не працювала.
Нам мама чоловіка особливо нічим ніколи не допомагала, та нам і не треба було від неї того, ми самі з Романом вивчилися, почали працювати програмістами, спочатку орендували квартиру, потім купили в передмісті Києва котедж, народилися діти.
Жили собі, працювали, мріяли, подорожували. Все змінилося з вторгненням. спочатку виїхали в Київ, далі від Ірпеня, знову орендували квартиру. А у квітні минулого року я з дітьми все ж таки виїхала до свекрухи в Польщу, вирішили, що так буде краще. Тим паче, що я якраз втратила роботу в Україні, мої замовники виїхали і змінили сферу діяльності.
І ось ми вже скоро рік, як в Польщі, я навіть на роботу пішла, коли дітей в школу влаштувала – прибираю два приватні будинки заможних поляків. Бо перш за все через два місяці мама чоловіка натякнула, що ми їмо, використовуємо води-електрики більше, ніж моя біженська польська допомога.
Ну але я й сама не хотіла вдома сидіти, тому залюбки пішла за рекомендацією Ірини Петрівни до її знайомих підробити і заробити собі на окрему машину.
На машину я заробила, але стосунки зі свекрухою поступово розладилися. І все б добре, якби не пустощі моїх хлопців і нетерпимість Ірини Петрівни до них, до найменшого безладу.
Спочатку була розбита тарілка, потім – ваза. Потім шкарпетка посеред коридору. Потім зламаний шезлонг на літній терасі. Сосиска під час вечері на підлозі і томатний сін на скатертині. Ну й ще не раз щось подібне, ви зрозуміли. У мене ж два хлопчика 10 і 8 років. Вони досить виховані, але все ж не вишколені роботи.
Я могла здогадатися, що так закінчиться. Коли я вчора повернулася з прибирання польських будинків – мої речі свекруха вже зібрала й виставила до порогу. Квитки вона нам теж купила. Мої діти знову щось натворили, зрозуміла я, і не помилилася. Виявилося, гралися в піжмурки, викинули все з шаф, бо там ховалися.
Ну що ж, ми їдемо додому. До коханого тата й чоловіка, з грішми на нову машину, з вдячністю Польщі й полякам і без образи на Ірину Петрівну.
Ну от так і сталося.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.