fbpx

Я на Михайла глянула і стерпла – без зубів. – Щоб до стоматолога йти треба гроші мати, – сказала нам невістка. Ми витягнули все, що на пам’ятники складали, бо молодий ще, ну як без зубів ходити. А на другий день після Великодня так вийшло, що ми до них в гості приїхали. Вся квартира заставлена технікою, у вітальні красувався новий диван і телевізор. – Та все це в кредит. В нас же грошей нема!, – розвела руками Поліна. Я вже казала, як син не почне ті зуби робити, я їм і копійки більше не дам!

Як тільки мій Михайло одружився на Поліні, я думала, що це найкраща дружина на світі.

Дуже вона була мила, симпатична, а найголовніше, покірлива і тихенька. Коли вони з Михайлом приїжджали до нас в село, я налюбуватися ними не могла.

Працювала невістка на базарі, але на “дядю”. Така добра, мила, ну як сонечко, чесне слово.

Мали діти свою квартиру, тому жили окремо. Михайло мій працює електриком, гроші в них були, але не захмарні.

Все почало змінюватися, коли Поліна зуміла стати бізнесвумен і відкрила свою точку на базарі. Продавала вона взуття.

З того часу корона на її голові збільшувалася. Приїжджали вони рідше, але в потрібний час: коли картоплі треба собі взяти, чи ягід нарвати. Словом, стала моя невістка корисною і це сильно відчувалося.

Я нічого не казала з чоловіком, бо там ростуть наші онуки, нехай там.

Але до цієї корисливості додалось ще дещо.

Все коли Поліна приїжджала, то жалілася, що в них немає грошей.

– Ой, діти вчаться, все так дорого. І ноутбук поламався, як на зло.

Витягнув мій Стьопа з кишені пару тисяч та й дав онукам.

І так було кожного разу. В нас пенсія не велика, та й то вся на аптеку йде, але ми не могли дивитися, як важко живеться сину і невістці.

А перед Великоднем приїхали вони, а я дивлюсь, в Михайла всіх зубів нема.

– А щоб до стоматолога йти треба гроші мати, – сказала нам невістка.

Я з чоловіком за голову взялася. Та Михайлу ще і п’ятдесятки нема, ну як без зубів ходити? Та нам з чоловіком вже до вісімдесятки доходить, але ще, не всі свої, але маємо, яблуко ще вкусити можемо.

– Поліно, та як не маєте грошей? Ви ж обоє працюєте і ми чим можемо помагаємо…

З того всього ми витягнули всі свої збереження, які на пам’ятники збирали і віддали сину і невістці.

– Це на зуби, бо без них жити не вихід.

Невістка подякувала, і поїхали діти з грошима і повним багажником додому.

А на другий день після Великодня так вийшло, що ми приїхали до них в гості.

Я очам своїм не вірила. На кухні все заставлено технікою, в залі новий диван, на стіні телевізор висить, певне метрів на два. Нові штори, тюль. В хаті краса, і мій син – без зубів.

Я не стрималася і почала в Поліни питати, як так. А вона мені каже: “Ольга Василівна, це ж все в кредит ми взяли”.

Та мені хоч кредит хоч не кредит. Просто для чого весь час плакатися, що нема грошей? Ми самі собі у всьому відмовляли, щоб дітям помогти, а вони живуть на широку ногу, ще й в кредит, який виплачують частково і за наші гроші.

Я тільки одного не розумію, як син дозволяє своїй дружині так чинити і з собою і з нами.

І як з ними бути добрими, скажіть нам, люди добрі?

Я вже казала, як син не почне ті зуби робити, я їм і копійки більше не дам!

Ну хіба я не права?

Автор – КАРАМЕЛЬКА

Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!

You cannot copy content of this page