fbpx

Я на руках носив і дружину, і всіх 9-х донечок, коли десятим народився синочок. Як же ми цього хотіли. Теща у той день, як часто буває, прийшла до нас допомогти Орисі. А я раніше повернувся з гостинцями додому. – Мамо, це гріх, звичайно, я розумію, але Макар такий щасливий! Ну що ж, я мала народжувати сотню, щоб хлопчик вийшов? А так всі задоволені, а телятко наше, хоч і не Макара, добре, на мене схожий

Ми з Орисею одружилися 14 років тому і одразу вирішили: у нас буда велика родина, ми хочемо багато діточок. У моєї родини в нашому крупному селі є сімейна справа, невеликий, але прибутковий агробізнес, тому гроші є, я знав, що прогодую сім’ю. Ще коли я був студентом, батьки придбали землю і вже всі разом ми побудували великий будинок, у якому ми з Орисею і зажили після весілля.

Почали народжуватися діточки, дівчинка за дівчинкою. Звичайно, ми були щасливі, але, як і кожен чоловік, я мріяв про сина, спадкоємця, продовжувача роду. Та і Орися хотіла хлопчика теж. І якось я сказав дружині, що ми не будемо зупинятися доти, поки вік дозволятиме і поки не народиться хлопчик.

Йшли роки, дівчатка росли, народжувалися у нас нові красуні. Теща пішла на пенсію, почала більше допомагати Орисі. Але я теж турбуюся про свою кохану дружину, тому у неї давно є дві помічниці, одна по прибиранню, друга – по кухні, тому немає потреби у няні, Орися з дітьми справляється, ну і її мама допомагає. Є у нас також садівник.

І ось нарешті – таке довгоочікуване і бажане диво! Я на руках носив і дружину, і всіх 9-х донечок, коли десятим народився наш синочок. Як же ми цього хотіли! Назвали Іванком, як звали мого дідуся. Життя заграло новими барвами, закрутилося навколо малюка. Раділи і ми, і наші дівчатка: у них нарешті є братик!

…Це сталося місяць тому.

Теща у той день, як часто буває, прийшла до нас допомогти Орисі. А я раніше повернувся з гостинцями додому. Вони були у кухні, був увімкнутий телевізор, Іванко грався брязкальцями. Жінки не почули, як я прийшов, зате я почув їхню розмову… Зупинився, затамував подих, не входячи до кухні. Все у мені обривалося і падало кудись у прірву, земля йшла з-під ніг.

– Мамо, це гріх, звичайно, я розумію, але Макар такий щасливий! – говорила Орися. – Ну що ж, я мала народжувати сотню дітлахів, щоб хлопчик вийшов? Ну не давав нам Бог сина! А так всі задоволені, а телятко наше, хоч і не Макара, добре, на мене схожий Іванко вийшов, сподіваюся, і надалі буде рости, схожим на маму. Вже коли Всевишній це дозволив, то й далі допоможе…

Я закляк. Пазли склалися. Рік тому, єдиний раз за все життя, Орися сама з’їздила на зустріч випускників технікуму, де вона навчалася. Я сам їй запропонував, хотів, щоб кохана розвіялася трохи, відпочила від дітей і побуту… Я знав, що там вона побачиться з чоловіком, з яким у студентські роки у неї було кохання, у нього, власне, свого часу я і увів Орисю.

Вже місяць не знаходжу собі місця. Я не зізнався дружині, що чув тоді її слова, зумів не подати вигляду, приховати.

Простив? Ні. Так. Не знаю. Руйнувати мою велику родину, яку я обожнюю? Ні. Так. Не знаю. Поговорити з дружиною? Ні. Так. Не знаю. Що я почую нового? Нічого. Залишити все, як є? Ні. так. Не знаю.

Одне знаю: люблю Іванка, як сина, люблю своїх донечок. Кохаю… її. Але ж як тепер жити? Та я хочу навчитися.

Автор – Макар М.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page