Я нарешті отримала підвищення, про яке мріяла роками, але коли розповіла про це подрузі, вона лише запитала: “А Богдан не ревнує? Кажуть, успішна жінка руйнує сім’ю”. Я навмисно відповіла, що ми на межі розлучення, і її обличчя одразу засвітилося щирим інтересом. Тепер я знала, що саме приносить їй справжню радість
Я часто чую, що справжнє щастя – це тиша, спокій і відсутність будь-яких драм. Мовляв, усе має бути «рівно», «як у всіх». Але я переконалася, що таке «звичайне» щастя, моя тиха радість, мій успіх, моя стабільність – усе це не цікавить людей. Навпаки, їх це, схоже, навіть трохи дратує.
Я помітила: що краще йдуть мої справи, то менше ентузіазму я бачу в очах своїх знайомих. І навпаки, варто мені лише натякнути на якусь неприємність, на якусь невдачу, на якусь особисту «кризу», як до мене одразу ж злітаються, мов бджоли на мед. Зворушені, співчутливі, готові слухати, давати «цінні» поради.
Це парадокс нашого часу: задоволення собою та своїм життям, здається, просто не в моді. Людей значно більше тішить чужа прикрість, ніж чиясь радість. І я, Світлана, на жаль, відчула це на власній шкурі.
Мені 47 років. Я мешкаю у невеликому містечку на заході країни, яке я називаю своїм раєм – затишне, зелене і спокійне. Я працюю керівником відділу у фармацевтичній компанії.
Робота складна, але цікава, і я її люблю. У мене є чоловік, якого звати Богдан. Ми разом уже майже двадцять років. У нас чудова, майже доросла донька Ірина, яка цього року вступила до університету у Львові, а також менший син Тарас, який тільки перейшов у сьомий клас.
У нас є власний будинок із садом, я маю невелике хобі – вирощую рідкісні квіти. Здавалося б, нудна картинка. Тихе, сімейне життя, без карколомних подій. І, власне, це й стало «проблемою».
Моє життя було настільки «стандартно» успішним, що я почала помічати цю дивну реакцію оточення. Якось у мене була зустріч із колишніми однокурсниками. Ми давно не бачилися, і я з радістю ділилася своїми новинами.
— Уяви собі, ми з Богданом цього літа купили нову машину, кросовер, давно мріяли, – розповідаю я. – І я нарешті закінчила ремонт у вітальні. Тепер там такі красиві світлі стіни, і я купила той великий диван, про який тобі казала, Людмило!
Людмила, моя найкраща подруга зі студентських років, яка зараз, здається, сама переживала не найкращі часи, лише кивнула.
— О, це чудово, – сказала вона без жодного ентузіазму. – А що там у Богдана на роботі? Кажуть, у них там якісь скорочення.
— Ні, у Богдана все гаразд, він отримав підвищення минулого місяця, – відповіла я, і її обличчя злегка зблідло.
— А… ну, тоді… добре. А як донька? Вступила, так? А як вона там сама? Не сумує? Кажуть, у великих містах зараз така складна ситуація з житлом.
— Все чудово, ми зняли їй невелику квартиру біля університету, вона дуже задоволена. До речі, на Новий рік плануємо поїхати до Карпат, подивитися на водоспади.
Обличчя Людмили стало абсолютно байдужим, а потім вона різко перевела тему:
— Слухай, а пам’ятаєш Олену? Вона, здається, розлучається з чоловіком. Це дійсно страшно, вона така розгублена. Ми маємо її підтримати.
І ось тут її очі загорілися, у голосі з’явилася щира зацікавленість. Вона ніби ожила, відчувши запах чужого «нещастя».
Я тоді ще подумала: “Що це було? Вона справді рада моїм успіхам чи тільки чужим бідам?”
Навіть моя мама, Ольга, іноді поводилася дивно. Якось я зателефонувала їй у неділю.
— Привіт, мамо! Як справи?
— Привіт, Світланко. Добре. Ти як?
— У мене все просто чудово. Уявляєш, ми з Богданом відклали трохи грошей і вирішили зробити новий дах нашому будинку. Нарешті! А ще, на роботі я виграла тендер, який ми готували пів року. Мене навіть преміювали!
У відповідь була довга пауза.
— Ну, це добре. Я рада. Тобто… це справді добре, що ти так працюєш.
— А щось не так, мамо?
— Та ні, все гаразд. Просто… Ну, ти ж знаєш, Світланко, що гроші – це ще не все. Я от вчора бачила сусідку, пані Галину. Вона зламала ногу. Їй тепер так тяжко самій, ходить лише з палицею. Я їй трохи супу занесла. От біда в людини…
Я відчула, що мені стало прикро. Мої досягнення, моя радість – це «просто гроші» і «просто робота». А чиєсь нещастя – це одразу справжня, глибока, емоційна історія.
Я спробувала поділитися з мамою своєю підозрою.
— Мамо, мені здається, тобі набагато цікавіше слухати про пані Галину з її ногою, ніж про мій виграний тендер і новий дах.
Мама образилася:
— Світланко, як ти можеш таке казати? Я просто співчуваю людям!
Я не стала сперечатися. Можливо, вона і справді співчуває. Але чому тоді в її голосі, коли вона говорила про пані Галину, було стільки життя, а коли про мене – стільки нудьги?
Ситуація з колегою, якого звати Олексій, була найпоказовішою. Олексій – мій прямий конкурент у відділі, але ми мали підтримувати «дружні» стосунки.
Коли я готувала згаданий тендер, це був дійсно складний проєкт. Я працювала майже без вихідних, спала по п’ять годин на добу. Олексій, звісно, був у курсі. Кожного ранку він заходив до мого кабінету.
— Ну що, Світлано, як справи? Успішно?
Він завжди питав це з такою очікувальною інтонацією, ніби сподівався почути, що я ось-ось зламаюся. Якось у мене справді виникла невелика проблема, ми помилилися у розрахунках на сто тисяч гривень.
Я, трохи засмучена, розповіла йому:
— Олексію, у нас невеликий прорахунок, доведеться переробляти деякі таблиці.
І тут сталося неймовірне. Обличчя Олексія розпливлося в такій щирій посмішці, що я навіть здивувалася.
— Ох, Світлано! Я так тобі співчуваю! Це, мабуть, так неприємно! Але ти не хвилюйся, ти ж така розумна, ти обов’язково впораєшся. Якщо що, звертайся!
Його «співчуття» було таким явним, таким радісним, що я зрозуміла: він насолоджується моєю маленькою неприємністю. Я поправила розрахунки, і ми виграли тендер.
Коли я повідомила Олексію радісну новину, його обличчя змінилося. Посмішка зникла, очі знову стали байдужими, а привітання прозвучало сухо:
— Вітаю. Ну, ти ж знаєш, що тобі просто пощастило. Наступного разу так не буде.
Якось я вирішила обговорити цю ситуацію зі своїм давнім знайомим – він працює психологом. Я розповіла йому про Людмилу, маму та Олексія.
— Сергію, скажи мені, я що, якась не така? Чому люди не можуть просто порадіти за мене?
Сергій кивнув.
— Світлано, це дуже поширена річ. Це явище має назву «соціальне порівняння» та «комплекс меншовартості». Коли ти ділишся успіхом, людина, яка сама має проблеми або не досягла того, чого хотіла, відчуває не радість, а дискомфорт. Твій успіх для неї – це німе звинувачення, нагадування про власні невдачі. Ти ніби «вискочка», яка руйнує її уявлення про те, що «життя – це боротьба, і у всіх проблеми».
— Але ж це абсурдно!
— Зовсім ні. Коли ти розповідаєш про свою біду, відбувається протилежне. Людина відчуває полегшення: «О, вона теж страждає. Я не самотній. Я не такий уже й невдаха». І тоді вона може «допомогти» тобі, почути, порадити – це підвищує її самооцінку. Вона стає «важливою», «потрібною». Розумієш? Співчуття до чужого нещастя – це часто егоїстичне бажання підняти себе за рахунок іншого.
— Виходить, коли я щаслива, я їм не потрібна?
— Ти потрібна, але не як об’єкт для радості, а як об’єкт для порівняння. Якщо ти «занадто» щаслива, ти виходиш за рамки їхньої зони комфорту. А людям це не подобається.
— І що мені робити? Приховувати свій успіх?
— Ні, просто вибирай, кому і що ти розповідаєш. Не всі готові прийняти чуже щастя. Це не твоя проблема, це їхня.
Поради Сергія змінили моє ставлення до ситуації. Я вирішила змінити свою тактику. Коли мені знову зателефонувала Людмила, щоб розпитати про справи, я дала їй зовсім іншу відповідь.
— Світлано, як там твоя донька Ірина? Не захворіла вона, у неї ж там напружене навчання?
— Ой, знаєш, Людмило, усе так складно. Вона так багато займається, майже не спить. І з квартирою у нас виникли проблеми – там прорвало трубу, і нам довелося її терміново ремонтувати. Стільки грошей пішло! Це просто жах, я так переживаю, не знаю, як ми це переживемо.
Насправді, трубу прорвало в сусідів тиждень тому, і Ірина лише трохи посиділа без води, а вчилася вона добре. Але для Людмили це була саме та історія, яку вона хотіла почути.
— Ох, бідна ти моя! – вигукнула Людмила, і її голос аж задзвенів від щирого «співчуття». – Я тобі так співчуваю! Ти така сильна, Світлано, ти обов’язково впораєшся! А я ось, до речі, теж щойно купила собі нові чобітки. Здається, останнім часом мені хоч трохи таланить.
Ця розмова була настільки приємною для неї, що вона навіть поділилася своїм маленьким успіхом, який раніше соромилася згадувати.
Я навчилася дозувати інформацію. Я навчилася говорити про свої успіхи тільки тим, хто справді здатен щиро порадіти. А таких людей, як виявилося, дуже мало. Я почала більше цінувати свого Богдана. Він єдиний, хто завжди щиро радів моїм перемогам і ніколи не питав із очікуванням: «А чи не сталося чогось поганого?» Він просто обіймав мене і казав: «Ти молодець. Я завжди знав, що ти впораєшся».
Я зрозуміла, що жити треба для себе і для тих небагатьох, хто тебе любить. А думки інших людей, їхнє бажання бачити тебе «такою ж», як вони, не варті навіть моєї уваги.
Я продовжую працювати, подорожувати, вирощувати квіти і радіти своєму тихому, «нецікавому» життю. Я навчилася жити своїм щастям, не вимагаючи від світу визнання і не чекаючи, що хтось буде за мене вболівати.
Але питання все ж залишається: чи справді нам настільки важко визнати, що хтось поруч може бути просто щасливим? Чи справді людська природа настільки невблаганна, що ми відчуваємо полегшення тільки на тлі чужого нещастя?
А як ви вважаєте, дорогі читачі, чому нам так складно щиро радіти успіхам інших людей?
