Я нарешті заробила в Португалії донечці на квартиру і радісна поїхала додому. Яке щастя, що всі ці роки заробітчанства позаду, я повертаюся додому, до рідних, до коханої родини!
Чому я поїхала в Португалію на заробітки? Наш з Василем шлюб тримався вже тоді на тонкій соломинці. Після народження дочки він почав випивати, хоч наче й і не було серйозних причин для цього. Ну так, грошей було небагато. Але хіба від постійних гулянок їх побільшає?
Додому чоловік мало не щодня приходив під мухою, сумний. Мені казав, що сам все чудово розуміє, але зробити з собою нічого не може – як наврочили.
Я знаходила собі якісь підробітки вдома. Але це було швидше за хобі, ніж щось серйозне. Перепробувала всі види жіночого ремесла, такі як миловаріння, створення свічок, в’язання на замовлення. Але після прроахуваня матеріалів і витрачених сил, зарорбіток у підсумку залишався досить мізерним.
Але я не влаштовувала чоловіку сцен, бо бачила, що це йому ніяк не допомагало, а лише навпаки, робило ще гірше. Принаймні, нашу дочку Василь любив до глибини душі.
Потім, коли Наталочка стала дорослішою, я поговорила з Василем і запитала його прямо, чи зможе він жити з нашою донькою, якщо я поїду за кордон? Від нього вимагається тільки порядок у будинку і ніяких гулянок у неї на очах. Щоб завжди була їжа, відносний порядок.
А фінанси я візьму на себе. Раз вже з’явилася можливість заробляти далеко від сім’ї, доведеться нею скористатися. Чоловік мою пропозицію прийняв і пообіцяв поводитися як належить. Я знала його давно, тож без зайвих переживань звалила на свої плечі ношу заробітчанки-здобувальниці.
Не хочу розповідати про важкі робочі будні посудомийки на чужині. Впевнена, що таких історій вистачає і без мене. З особистого, так: я знайшла там собі чоловіка. Нічого серйозного, але самота – це теж частина нещасть. Невже хоч би її не можна уникнути? От і я подумала, що можна і навіть треба.
Крім того, я не знала, як справи у мого чоловіка. Про такі речі він нічого не розповідав, але нікого додому не водив. Та й Наталочка б одразу все розповіла.
На п’ятому році моєї ділової поїздки, якщо так можна сказати, сталося горе. Василя раптово не стало. І хоч я розуміла, що рано чи пізно це мало статися при його образі життя, мені було дуже гірко від цього. Як би там не було, я любила свого чоловіка. І пішов він досить рано. Добре, що дочці в цей час було вже 19 років, і вона змогла гідно прийняти втрату.
Я попросила сестру навідуватися до племінниці частіше, але дочка вже була досить самостійною, тому це не було критично важливим. Тепер я могла повертатись назад. Якась сума в мене була на руках, на кілька років нам цілком вистачило б.
Але весь настрій мені зіпсувала одна моя колега, яка запитала мене, навіщо тоді я взагалі приїжджала, якщо ні на що серйозне так і не змогла заробити. Трохи подумавши, я з нею погодилася.
Звісно, треба привезти із собою нормальну суму, щоб Наталочці вистачило на власне житло. Інакше навіщо вона терпіла батька стільки років, без матері, яка завжди має бути поруч? Тоді я, закотивши рукави, заощаджуючи, пропрацювала ще 3 роки, поки за допомогою все тієї ж сестри не змогла дистанційно перевести гроші на покупку непоганої квартирки для Наталі.
Дочка зустрічала мене з автобусу не сама а з нареченим. Приємна новина, і молоді були з подарунками. За той час, що їм відвели від купівлі квартири до мого приїзду, десь півроку, вони встигли зробити косметичний ремонт, поклеїти шпалери. І це мене дуже тішило, я пишалася собою, хоч мені й треба було жити у старій квартирі. Але це були дрібниці, другорядні переживання.
Але потім пелена з очей спала, і дочка показала себе з іншого боку. Розумієте, вона була мені як чужа. Я не мала права втручатися у її життя жодним чином. Гроші від мене їй були не потрібні, як і моя присутність. В цьому була гірка правда.
Одного разу я помітила, що в її молодого чоловіка ввечері був дивний вигляд, ніби він був трохи веселенький. Так вона закотила мені таку сцену, що сусіди почали стукати по трубах. Навіть їм було чути.
Дочка давала зрозуміти, що хоч за мій подарунок вона вдячна, але я їй більше нічим не була цікава. Раз на місяць зателефонувати і поговорити про щось нейтральне – і до побачення. Мені це здавалося якимось жартом. Майбутній зять її у всьому підтримав. Він прямо сказав, що вони молода сім’я, хоч і без штампів у паспорті. І тепер прийшла його черга дбати про Наталю. І якщо вона не бажає моєї компанії, то так і має бути.
Ну, а я – що я? Мені було прикро й неприємно. Сумно раптом зрозуміти, що за весь час моєї відлучки донька просто перестала сприймати мене як рідну. Кожній матері було б від цього сумно.
Тепер потихеньку змирилася. Тепер знаю, що значить – сильна особистість. Живу у своїй старій квартирі, проїдаю накопичення. На роботу не ходжу, бо витрачаю мало, та й не знаю, куди податися. Все частіше і частіше мене відвідує думка облишити все, продати квартиру і полетіти туди, звідки прилетіла.
А що? Свою дочку я забезпечила, а тепер мені можна робити, що заманеться. Не те, щоб вже сиджу на валізах, але агента з нерухомості найняла тиждень тому. Якщо ти нікому не потрібна вдома, то десь там обов’язково знайдеш своє щастя. А як би ви вчинили на моєму місці?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.