Я народилася в селі на Хмельниччині і прожила тут все своє життя. У нашій маленькій хатці на околиці села жили і мої батьки, і бабуся з дідусем, і навіть прабабуся. Коли заходиш до будиночку, відчувається якась особлива атмосфера та енергетика.
Сюди я привела свого нареченого, коли була молодою. Тут виросла і моя єдина дочка. Важко уявити, скільки пережив цей будинок. Життя його неабияк потріпало: він просів, з’явилася пліснява, а десь і зовсім поли почали гнити. Затхлий запах настільки в’ївся в меблі, що часом мені важко дихати, поки я всередині.
Грошей на капітальний ремонт наша родина ніколи не мала. Ми намагалися вирішувати дрібні проблеми в міру їхнього надходження. Зараз я розумію, що моє затишне маленьке гніздечко просто стало непридатним для нормального життя. Але подітися мені нема куди.
Якось я зустріла свою давню знайому, яка мешкає в іншій частині села. Оля просто сяяла від щастя: «Оленко, ну ти уявляєш, мій синок купив мені новенький будинок. Каже, що хоче, щоб я жила ближче до них із дружиною і була завжди поруч!».
Тоді я ледве стрималася, щоб не заплакати. Як би я хотіла опинитися на місці Олі! Але я знаю, що моя дочка не має таких грошей. Залишається лише мріяти.
Буквально за кілька днів після цієї зустрічі мені зателефонувала моя дочка Тетяна. Вона сказала, що вона має для мене сюрприз. Мене привезли машиною до нової 3-кімнатної квартири. Подумати тільки! Я не повірила своїм очам. Зраділа, що дочка із зятем заберуть мене до себе і все налагодиться.
У квартирі був зроблений свіжий ремонт, таке все чистеньке і доглянуте. Просто рай! На радощах я одразу ж спитала у дочки:
«Танюшка, а покажи мені, будь ласка, мою кімнату». Але моє прохання ніби ввело її в ступор.
Таня відповіла: «Мамо, ми привезли тебе, щоби показати тобі нашу квартиру. Ми взяли кредит і тепер житимемо тут. Вибач, я не хотіла, щоб ти подумала, що ми заберемо тебе до себе».
А потім вона сказала, що тут не вистачить місця для всіх нас. Адже скоро у них народиться малюк, а за рік вони хочуть завести ще одну дитину. Ось так сюрприз!
Напевно, я сама винна. Збудувала в голові повітряні замки, мрійлива стара баба! А дітям до мене немає ніякого діла, вони живуть своїм життям.
Мені стало прикро до сліз. Хоча я розумію, що мені ніхто нічого не винен. Збрехала дітям, що я записалася на прийом до лікаря, і пішла. Додому добиралася останнім автобусом. А потім ще кілька днів не могла знайти собі місця. Сподівалася, що Таня мені подзвонить і покличе до себе. Яка ж я наївна.
Звісно, мені ніхто не зателефонував. Сиджу біля віконця, поруч лежить мій старий кіт Тимко. І так самотньо на душі: нікому ми з котом не потрібні, ніде на нас не чекають. І Таню ні в чому винуватити не можу: дівчинка будує своє життя. Але як мені бути? Як старіти отак на самоті з собою та котиком?
Фото – ibilingua.com.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.