Я одна з нас трьох не влаштувала ще своє особисте життя, хоча мені вже 37 років. Так вийшло, що мама наша вдруге вийшла заміж з великого кохання, народила двох моїх сестричок-близнючок, але рано овдовіла.
Тому саме я стала маминою надією і опорою, я розуміла, що маю допомогти мамі виростити і підняти на ноги Олю й Лілю.
Після технікуму я хотіла вступити в університет, але не могла собі цього дозволити – пішла працювати. З роботою в нашому місті не дуже, заробляла я мало, але якось одна моя хороша знайома запропонувала поїхати працювати в Грецію, у неї там були знайомства. І я погодилася, адже з’явився шанс і рідним краще допомагати, і самій зі злиднів трохи вибратися. Мені на той час було 26 років.
Вже 11 років я в Афінах, вірніше, у передмісті цього чудового міста. Мені пощастило – я не змінювала купу робіт, а 10 років доглядала одну літню жінку, пані Георгію. У неї з рідних лиш племінник у США, він і оплачував мені догляд за літньою тіткою.
Всі роки я допомагала фінансово мамі й сестрам: ремонт, навчання, заміжжя, машини… Тому на своє житло собі я так і не назбирала. Та доля готувала мені сюрприз, і не один.
Коли в Україну вторглася РФ, бабуся Георгія була ще жива. Тоді я кликала свою рідню до себе в Грецію, обіцяючи допомогти і розселити, не у Георгії, звісно, але я підшукала б щось пристойне. Та вони відмовилися і сказали, що в Кам’янці-Подільському все добре.
І от два місяці тому старенька Георгія полинула на небеса і залишила мені свій будиночок у приватному секторі передмістя Афін. Це було несподівано, я переживала, що племінник буде проти, але коли Євсей прилетів на прощання з тіткою, то пояснив мені, що це взагалі його ідея, адже я забезпечила його тітці гідну старість, оточила її турботою і ніжністю.
Я дійсно полюбила пані Георгію, і ми з нею були дуже близькі, вона наче замінила мені і маму, і бабусю водночас. А під час прощання з нею між нами з Євсеєм виникла симпатія, якась тепла іскра.
Євсей на три роки молодший за мене, був одружений з американкою, але не склалося і діток спільних у них немає. Він там працює в хорошій компанії, але зараз перед ним постала дилема: залишатися в США чи повернутися на батьківщину, де у нього є спільний з другом бізнес.
Майже місяць ми провели разом, і вирішили не поспішати. Євсей поки що полетів додому вирішувати свої питання, а далі видно буде: чи він повернеться, чи забере мене туди. Принаймні, поки що плани у нас такі.
А тим часом мої мама й сестри від мене дізналися новину: я тепер власниця будиночку під Афінами. І ось тепер дві мої кохані сестри з дітьми щодня просяться приїхати до мене пожити – пояснюють, що дуже бояться наступу.
А я навіть не знаю, що й робити. З одного боку, а чого б ні? З іншого – якщо скоро повернеться Євсей, я зовсім не хочу, щоб він приїхав у «гуртожиток». А днями в телефонній розмові одна з сестричок сказала мені, що якщо так станеться, то вони поїдуть знову додому, або ж погодяться на той варіант, який я їм пропонувала спочатку – пожити в Греції на оренді.
На той варіант, якщо я лечу в США, у них теж є відповідь: вони, мовляв, залюбки поживуть і доглянуть за моїм будиночком. Але у моїх сестричок по двоє непосидючих діток, а Ліля ще й розлучена і мріє влаштувати своє особисте життя.
Словом, я розгублена і поки що відповіді сестрам не дала. Мама наполягає, щоб я прийняла їх до себе, адже я тепер господиня цілого будинку (хочу сказати, що він зовсім маленький – кухня, дві кімнати й тераса). А я дещо вагаюся давати згоду на їхній приїзд, бо розумію, що все може піти не так гладко, як розповідають сестри.
З іншого боку, відмовляти рідним людям, коли в нашій країні така небезпека і насправді є ризик повторного вторгнення, ракетних атак – теж цинічно. І як вчинити правильно – не знаю.
З Євсеєм поки теж ще не радилася. Мабуть, треба таки розповісти йому про бажання моїх сестер тимчасово приїхати з дітьми і пожити у мене. Цікаво, як він на це відреагує.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото – Ibilingua.com.