Ви мене можете і засудити, але це ваші справи. На той момент я вважала, що роблю правильно.
Коли дітям було чотирнадцять і шістнадцять, мені випала нагода поїхати на заробітки в Італію.
Жила я зі свекром і свекрухою. Чоловік полюбляв “потриматися” за чарку. Грошей особливо не було. Я працювала на пошті.
Мене, окрім дітей, нічого не тримало.
З Італії я пересилала їм гроші. Навіть декілька разів вони приїжджали до мене на “екскурсію”.
Але відразу ж скажу, що через три роки перебування за кордоном, я зустрілася з чоловіком, з яким відчула все те, чого мені так бракувало з чоловіком в Україні.
Я спершу це скривала, але голка з мішка таки вилізла.
Діти нічого мені не казали, хоча холодок відчувався. Чоловіку було байдуже, він з кожним днем котився на дно.
Коли молодшій дочці було 21, Віктора не стало. Я навіть приїхала попрощатися з чоловіком. Але свекруха в мою сторону навіть дивитися не хотіла. Вона у всьому звинувачувала мене, що я поїхала. Якби я була поруч і вилікувала, цього б не сталося.
Після прощальної церемонії (я в хаті свекрухи навіть не ночувала), я пробула в Україні два тижні і повернулася до Італії.
З часом і з італійцем я розійшлася, тому потрібно було думати, як і куди повертатися на Батьківщину.
Я вислала сину гроші, і він купив мені в місті однокімнатну квартиру.
Свекруха, хоч я в Україні вже пару років, мене не пробачила.
Діти вже створили свої сім’ї. Ми по можливості зустрічаємось.
І ось в мене питання, я справді винна, що чоловік вів таке життя, і пішов зі світу так рано? Чи це свекруха намагається скинути на мене відповідальність?
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua