Я навіть з роботи раніше відпросилася, адже не кожного дня телефонують з садочка, і повідомляють про “проблему”, яку потрібно негайно вирішувати. В кабінеті директорка закладу була не одна, поруч в окулярах сиділа і психологиня. – Присядьте! Розмова буде довгою, – сказали вони в один голос. В голові літали різні думки з цього приводу, та все виявилось куди складніше
До вирішення стати батьками ми поставилися з чоловіком з усією серйозністю. У нас на той час була вже своя квартира, стабільні роботи з хорошими виплатами. А тому ми і вирішили вже завести дитину. Коли на світ з’явилася Злата, моєму щастю не було меж. Біленьке кучеряве волоссячко, блакитні великі оченята. І це при тому, що ми з чоловіком темні. Тільки мама чоловіка така ж світла, як і дочка. А я завжди мріяла про таку донечку.
Роки материнства з самого маленького віку мені сподобалися дуже сильно, незважаючи на те, що і безсонні ночі були, і зуби різалися, та й навчатись всьому треба було. Я до всього відносилась дуже серйозно. Тому коли прийшла пора відправляти Златуню в садочок, я навіть трохи почала сумувати за нею. Все ж мені треба було йти на роботу, бабусі наші теж обидві працюють. Залишити Злату не було з ким, та й дитині потрібна соціалізація, потрібно вчитися взаємодіяти з іншими.
У місті у нас був один дуже престижний дитячий сад. Всі матусі мріяли, щоб віддати свою дитину туди. Та тільки треба було дитині пройти конкурс. Що вже говорити, Злата моя конкурс пройшла, адже я з нею багато займалася, постійно грала в розвивайки. Тому я була дуже рада, що дочка моя буде вчитися в настільки хорошому саду.
Минув місяць, як мене покликали до директора дитячого садка і я була в нерозумінні, в чому справа. Начебто ж дитина добре одягнена, вихована, не вередує. Прийшла я в кабінет, а там сидить психологиня в окулярах і директорка. Знаєте, що мені сказали? Що у нас з дочкою недостатньо близькі стосунки. Справа в тому, що я зі своєю дитиною не обіймаюся при зустрічі і це не нормально, я не даю їй досить материнської любові.
Мені стало просто смішно, адже це не так. Директорка і психологиня ж не знали, що я працюю лікарем в державній лікарні. А значить, біля мене весь день повно інфекції всякої різної.
Після роботи я насамперед ретельно мию руки і обличчя, а вже тільки потім обіймаю донечку. Адже діти так легко підхоплюють різні віруси. Не дай Бог, я щось принесу та шкірі з собою з лікарні. Дочка знає, що мама лікар і що обіймаю я її тільки після походу в ванну і це нормально у нас. Зате директору і психологу стало навіть незручно, адже недарма підняли шум. Звідки їм було знати, що в нашій сім’ї обставини такі?
А ви б образились будучи в такій ситуації?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
