fbpx
життєві історії
Я не бачила чоловіка з березня. Ми виїхали з дочкою, зятем, дворічним онуком і моєю старенькою мамою на Полтавщину до рідних. Вони нам виділили хату, город. А Володя зостався на Донбасі зі своїми старими батьками, які відмовилися їхати. Петро оточив мене такою увагою і ніжністю. Хіба я могла про таке мріяти у 60 років!

Життя перевернулося і назад вороття вже немає.

Я знаю, що ви мене тут зараз всі осудите, але все одно розповім свою історію – треба виговоритися.

З чоловіком Володею ми прожили 38 років. Одружилися молоді, дочку і сина виростили. Свого часу я переїхала жити за чоловіком з Полтавщини на Донеччину, 10 років тому забрала до себе і маму.

Мама в окремій хатині жила, а її квартиру на Полтавшині продали. Взяли тоді хорошу машину. Вона нас і врятувала – ми виїхали з дочкою, зятем, дворічним онуком і моєю старенькою мамою на Полтавщину до рідних. Вони нам виділили хату, город. А Володя зостався на Донбасі зі своїми старими батьками, які відмовилися їхати.

Я не бачила чоловіка з березня. Ми туди не їздимо. Він – сюди не може виїхати. Батьки його, мої свекри, заявили, що хочуть віку доживати у своєму будинку і їм все одно, яка влада. А він їх не залишить, їм по 80 років.

Ось така передісторія.

Щиро кажучи, ми з Володею останні років 12 вже не були такими рідними і близькими, як колись. У нього були за роки нашого спільно життя інші жінки, я навіть знаю, хто. Я ж всі роки була може й не ідеальною, але вірною дружиною.

Ці місяці розлуки віддалили нас ще більше. У нього там свої турботи, у нас свої: молодь роботу шукає, город садимо-прибираємо, заготівки на зиму робимо, готуємо, заводимо зараз в хату воду на зиму з колодязя, думаємо, де дров купити дешевше.

І так склалося, що в селі на сусідній вулиці живе Петро, друг мого дитинства. Він давно овдовів, дочка закордоном живе. От і почав Петро ходити до нас, допомагати. Вони з зятем поладили, щось роблять разом постійно.

А ми з Петром якось непомітно для себе дуже зблизилися і… закохалися.

Донечка і зять все бачать і знають, але не осуджують мене. Петро оточив мене такою увагою і ніжністю, про які я давно забула. Хіба я могла про таке мріяти у 60 років!

Ось така моя сповідь. Звичайно, Володі я нічого не казала і не збираюся поки що. Життя покаже, як там далі буде. Якщо судилося ще колись зустрітися з законним чоловіком – тоді й зізнаюся. А поки не бачу у цьому сенсу, тільки засмучувати його.

А ви б зізналися чоловіку у зраді в такому віці і за таких життєвих обставин?

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.