«Я не банкомат». Ці слова пролунали з телефону, ніби хтось вилив на мене відро холодної води. Я відчувала, як у мені закипає лють, змішана з безпорадністю.
«А я, Борисе, не машина, яка друкує гроші, і не зобов’язана самотужки витягувати нашу іпотеку та оплачувати всі рахунки за дітей! Ти ж розумієш, що це і твої витрати також?»
Його голос залишався спокійним, що ще більше мене дратувало. «Христино, не перебільшуй. Я роблю все, що в моїх силах. У мене теж є свої витрати».
«Твої витрати? А те, що я сама сплачую 8000 гривень за іпотеку, яку ми брали разом, — це, на твою думку, дрібниці? А 2000 гривень за гурток Каті, і по 1500 гривень за ліки для нашого сина, і це лише цього місяця — це теж мої примхи?»
На іншому кінці дроту запала тиша. Я чула його важке дихання. Думки у моїй голові кружляли, як осіннє листя. Мені хотілося кричати, розповісти йому про кожну безсонну ніч, про кожен раз, коли я вибирала, що важливіше — їжа чи оплата електрики.
«Мені треба йти, у мене зустріч», — сказав він, і мені здалося, що його голос затремтів, але я не була впевнена. «Я зв’яжусь пізніше».
Він поклав слухавку. Я залишилася стояти посеред вітальні, дивлячись на телефон у своїй руці. Він просто зник, залишивши мене наодинці зі зростаючою пачкою рахунків на столі.
Три роки тому моє життя розсипалося, як картковий будиночок. Ні, я не буду приховувати, це було моє рішення. Я пішла від свого чоловіка, але не тому, що перестала його любити. Причина була в іншому. І це рішення було найважчим у моєму житті. Я вийшла з цього шлюбу з двома дітьми, іпотекою та купою рахунків, які, здається, накопичувалися, поки я спала.
Я працюю з 9 до 18 в офісі. Але цього, звісно, не вистачає. Тому ввечері, коли діти вже сплять, я сідаю за комп’ютер і займаюся додатковими проєктами: пишу тексти, редагую чужі, іноді займаюся репетиторством онлайн. Ці додаткові кошти — це мій порятунок, хоча мені здається, що я не стільки латаю діри в бюджеті, скільки відчайдушно намагаюся втриматися на плаву.
Були часи, коли все було інакше. Ще кілька років тому наше життя здавалося таким стабільним і безпечним. Ми їздили разом у відпустку, діти займалися улюбленими справами, а кожної суботи ми разом вечеряли у затишному ресторані. Сьогодні ж я стою в супермаркеті, уважно вивчаючи цінники, і думаю, чи можу я собі дозволити купити сину нову куртку, чи варто спробувати полагодити його стару.
Найважче мені вечорами, коли діти вже давно сплять, а я замикаюся у ванній кімнаті. Саме там я даю волю емоціям. Я не хочу, щоб вони бачили мене такою — змученою, пригніченою, безпорадною. Але я знаю, що вони відчувають зміни. Моя старша донька, Катя, нещодавно відмовилася ходити на плавання, сказавши, що «у неї все одно немає часу». Але я знаю, що справа не у часі. Моє слово «ні» стало частиною нашого життя.
«Мамо, ми цього року поїдемо на море?» — якось за вечерею запитав мій молодший син, Олексій.
«Побачимо, любий…» — відповіла я, намагаючись посміхнутися, хоча в глибині душі розуміла, що «побачимо» означає «ні».
У такі хвилини пачка неоплачених рахунків у кухонній шухляді здається важчою за ціле моє життя. Я постійно відчуваю тиск, іноді здається, що стеля над нашою головою от-от завалиться.
Днями моя донька Катя повернулася зі школи в особливо пригніченому настрої. Вона жбурнула рюкзак у кут, сіла за стіл, насупившись. Я чекала, поки вона сама почне розмову. Після кількох хвилин мовчання вона випалила, що всі її друзі їдуть у табір, а вона не може. Я спокійно пояснила, що цього року ми не можемо собі цього дозволити, бо гроші потрібні на інші, більш важливі речі. Вона подивилася на мене так, ніби я щойно забрала у неї щось дуже цінне.
«Якби тато був тут, усе було б інакше», — тихо сказала вона.
Ці слова пронизали мене. Відчула, як у мене стиснулося горло, але намагалася зберігати спокій. Я згадала, як багато вона пережила після нашого розлучення. Я могла б їй розповісти, що її тато теж має свої недоліки, що розлучення — це було найправильніше рішення. Я хотіла пояснити, що іноді розлука — це єдиний вихід.
«Люба, татові теж довелося б платити за все», — нарешті сказала я. — «Справа не в тому, хто тут, а в тому, скільки грошей у нашому гаманці».
«Але він хоча б спробував», — її голос був рішучим.
Вона втекла у свою кімнату, а її слова продовжували лунати у моїй голові. Я сприйняла їх не лише як звинувачення щодо відсутності грошей, а й щодо всього, що я не могла їй дати в останні роки. Я відчувала зростаюче почуття безпорадності. Я хотіла для них найкращого, але вони відчували, що я забрала у них щось, що не можу повернути.
Я вже кілька днів відкладала дзвінок колишньому. Але коли побачила на столі пачку рахунків і рецепт на дорогі ліки для сина, вирішила, що більше не можу чекати. Я набрала його номер. Він відповів після кількох гудків, як завжди, байдужим голосом. Я попросила його про допомогу з фінансами, хоча б одноразову виплату у розмірі 5000 гривень, щоб оплатити ліки для Олексія. Він помовчав, потім зітхнув, ніби я попросила його про щось нереальне.
«Христино, у мене теж є свої витрати», — сказав він. «Я не банкомат».
Ці слова пронизали мене. «Мої витрати? А те, що я сама сплачую 8000 гривень за іпотеку, і рахунки за світло, воду, школу дітей, це, на твою думку, мої примхи?»
«Ти перебільшуєш», — холодно сказав він. «Я роблю, що можу».
«Справді? Бо мені здається, що ти просто залишив нас, і тобі стало легше», — сказала я.
Він не відповів одразу. Я чула лише тихе шурхотіння паперів і його голос: «Мені треба йти, у мене зустріч». Він поклав слухавку, перш ніж я встигла сказати хоч слово. Я довго мовчала, тримаючи телефон. Я відчувала гнів, безпорадність і сором, що мусила просити його про допомогу, яку я, схоже, не отримаю. Я згадала всі ті обіцянки, які він давав мені та дітям, що ми завжди будемо сім’єю, незважаючи ні на що. Тепер я бачила, як мало ці слова для нього важили.
Того вечора, повертаючись з кухні з чашкою чаю, я почула голоси з кімнати дітей. Я зупинилася, тому що зрозуміла, що вони говорять про мене.
«Мама завжди каже, що втомилася», — сказала Катя. «Ми більше не проводимо з нею час».
«Може, вона нас не любить», — тихо відповів Олексій.
Я стояла нерухомо, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Мені хотілося втекти, вдавати, що я нічого не чула, але я зайшла в кімнату.
«Я чула, що ти сказала», — промовила я. «І це неправда».
Діти здивовано подивилися на мене. Я сіла на край ліжка, не знаючи, з чого почати. Мої думки метушилися, і я зрозуміла, що проблема не лише в грошах, а й у тому, що я емоційно віддалилася від них.
«Я люблю вас більше за все на світі», — почала я. «Якщо я виглядаю втомленою, це тому, що я намагаюся зберегти наш дім, оплатити іпотеку і все, що нам потрібно. Але це не означає, що я не хочу бути з вами».
«Але… коли?» — запитала Катя. «У тебе завжди є якісь справи».
У мене не було готової відповіді. Я знала, що вона права. У моєму житті було так мало місця для чогось, окрім роботи, рахунків та обов’язків, що я не помітила, як далеко віддалилася від них. Коли я вийшла з кімнати, я відчула, що земля вислизнула з-під ніг. Я зрозуміла, що борюся на двох фронтах: щоб утримати нас разом і щоб наш зв’язок не розпався.
Наступного дня я вирішила, що нам потрібно відверто поговорити. Після вечері ми сіли за стіл. Я хотіла, щоб це була розмова, а не лекція, де кожен міг би поділитися своїми почуттями.
«Я знаю, що останнім часом була не дуже доступна для вас», — почала я. «Але це не тому, що я не хочу проводити з вами час. Просто іноді я почуваюся настільки втомленою і напруженою, що мені ледь вистачає сил говорити».
Катя поклала виделку. «Але ми віддаємо перевагу тобі, а не грошам», — сказала вона.
Ці слова вразили мене. Мій син підійшов до мене і міцно обійняв, як тоді, коли був маленьким.
«Мамо, ти ще будеш сміятися так, як раніше?» — запитав він.
У мене стиснулося горло. Я хотіла пообіцяти, що так і буде, але не могла. Я могла лише сказати, що спробую. Я відчувала величезне почуття провини. У гонитві за грошима та фінансовою стабільністю я забула, що їм потрібна моя присутність. Після того, як вони лягли спати, я довго лежала в темряві, аналізуючи кожне сказане слово. Я знала, що маю щось змінити. Але як? Я відчувала тиск з усіх боків — фінансовий та емоційний — і кожне рішення, здавалося, мало нові наслідки.
Наступного дня я зустрілася з Анною, моєю подругою з коледжу. Вона завжди була прямою та чесною, тому я сподівалася на її пораду. Ми сиділи в маленькому кафе. Я розповіла їй про розмову з дітьми і про те, що розриваюся між ними та роботою.
«Я знаю одну людину, яка шукає допомогу з бухгалтерським обліком», — раптом сказала вона. «Це віддалена робота, вечірній час, пристойна оплата. Можна було б заробити 10 000 гривень».
«Але це означає, що я буду вдома ще менше», — одразу відповіла я. «В цьому і річ — діти потребують мене більше».
«Так, але ти ж маєш заробляти на життя», — вона знизала плечима. «Ти ж сама казала, що ледве зводиш кінці з кінцями».
Я відчувала, як це мене роз’їдає. Більше грошей могло б вирішити деякі проблеми, але це коштувало б ще меншої кількості часу для дітей. З іншого боку, відмова від додаткової роботи означала б подальше затягування пасків і ще більше відмов на їхні прохання.
«Мені здається, що я вже не можу знайти рівновагу», — тихо сказала я.
Анна стурбовано подивилася на мене, але нічого не сказала. Ми обоє знали, що це не питання однієї розмови чи одного рішення. Я поїхала додому, відчуваючи, що кожен вибір означає якусь втрату. Коли я зайшла до квартири, діти вже малювали за столом. Вони посміхнулися мені, і я відчула біль у серці, знаючи, що що б я не вирішила, хтось постраждає.
Того вечора я сиділа за столом. Переді мною лежала стопка рахунків, кілька невідкритих конвертів і фотографія моїх дітей чотирирічної давнини — усміхнені, з розпатланим волоссям, вони сиділи на піску біля моря. Я дивилася на них і думала, чи зможемо ми колись повернутися до того безтурботного життя.
У моїй голові промайнули образи: слова Каті про те, що вона віддає перевагу мені, а не грошам, розмова з колишнім, пропозиція Анни, випадково підслуханий коментар Олексія… Я відчувала себе на роздоріжжі, і кожен шлях вів у напрямку, якого я боялася. Я боялася, що якщо зосереджуся на рахунках, то втрачу зв’язок зі своїми дітьми. Я також боялася, що якщо оберу лише бути з ними, ми втратимо почуття безпеки, і я застрягну в постійному стані тривоги за майбутнє. Але найбільше я боялася того дня, коли прокинуся і зрозумію, що у нас більше немає ні даху над головою, ні один одного.
Я глянула на годинник — була майже друга ночі. Я знала, що маю встати за кілька годин, відвезти Олексія до школи, піти на роботу, а потім знову сісти за додаткові проєкти. Я закрила папку, вимкнула лампу та встала зі стільця. Дорогою до спальні я на мить зупинилася біля дверей дитячої кімнати. Вони мирно спали, закутавшись під ковдру. Я думала, що що б не сталося, я знову встану завтра і буду боротися — навіть якщо всередині я відчувала себе виснаженою та наляканою. Бо в мене не було іншого вибору.
Чи стикалися ви коли-небудь з подібною ситуацією, коли кожен ваш вибір здавався боротьбою між фінансовою стабільністю та вашими близькими?
