Я не чекала цього від Станіслава. А ще менше — від себе. Наші стосунки з його матір’ю завжди були натягнутими. Але після однієї історії, що трапилась серед буднів і бурячків, я почала бачити її зовсім інакше. І так, я тепер дзвоню їй. Часто. Добровільно. І навіть іноді — з усмішкою.
Все почалося з банки маринованих огірків і одного дзвінка, який я не повинна була брати. Але взяла. І, о чудо, не пожалкувала.
Мене звати Ольга, мені 34. Я заміжня за Станіславом вже восьмий рік. У нас двоє дітей, квартира на Оболоні й пес, якого всі кличуть “Пельмень”, бо він білий, круглий і трохи безхарактерний.
Але ця історія не про собаку. А про його маму. Про Тамару Іванівну. Сувору, завжди акуратну, з вмінням знайти пилюку там, де її навіть мікроскоп не знайде. Вона ніколи не підвищувала голосу. Вона просто мовчала… так, що хотілося сховатися під стіл. І от з нею мені довелося провести не просто вечір — цілий тиждень.
Все почалося з того, що Станіслава відправили у відрядження до Львова. А мені якраз “впало” два дедлайни, діти з температурою і повна морозилка вареників, які ми, звісно ж, не встигли з’їсти.
– Олю, може мама трохи побуде з вами? – обережно спитав Станіслав, наче просив мене пожити в клітці з тигром.
– Звісно, нехай приїде. Буде кому дітей доглянути… і мене морально добити, – зітхнула я.
Вона приїхала з двома валізами, тазиком вареників, і, здається, усім репертуаром своїх прискіпливих фраз.
– А ви давно пилососили під ліжком?
– Цей суп… цікавий.
– Софійка знову без шкарпеток? На дворі ж кінець березня!
Я намагалася стримуватись. Удих-видих, мантра, кава. Але на третій день я не витримала.
– Тамаро Іванівно, чесно, мені здається, що я вам не подобаюсь. Може, ми вже перестанемо це вдавання?
Вона подивилася на мене так, ніби вперше побачила людину з хребтом.
– Олю, я не вмію бути ніжною. Я виросла так. І тебе не критикую, просто… по-своєму піклуюсь.
Я застигла. Це було сказано не м’яко, не як в кіно. Але щиро.
– А ви знаєте, що ваше “піклуюсь” звучить, як “ти все робиш не так”? – нервово засміялась я.
Вона теж засміялася. Щиро. І це було вперше.
Наступного дня я прийшла з роботи й побачила, як вона з дітьми ліпить пельмені. Софійка була вся в борошні, а Іван — у вухах мав тісто. Але обоє сміялися, а Тамара Іванівна — у фартуху з каченятами — теж. Це було… добре. Спокійно. По-домашньому.
Я пройшла на кухню, налила собі чаю і сіла навпроти неї. Вона не сказала нічого.
– Ви гарно з ними ладнаєте, – мовила я нарешті.
– З дітьми просто. Вони ще не бояться говорити правду. І не бояться любити.
– А ви боїтесь?
Вона поставила чашку і довго мовчала.
– Я не дозволяла собі слабкості. Навіть коли чоловік пішов. Навіть коли працювала на трьох роботах, щоб Станіслав мав усе. А тепер… дивлюсь на вас і думаю: може, я щось упустила. Може, жити треба було інакше.
Я тоді ледь не втопилася у власному чаї. Це був той момент, коли ти раптом бачиш у своїй “антигероїні”… себе. І стає страшно.
На п’ятий день нашого “спільного життя” вона занедужала. Температура, ломота. Я принесла їй чай, закутала в плед.
– Вам щось купити? Я можу зганяти в аптеку.
– Та ні, Олю. Просто побудь тут.
І я залишилась. Ми сиділи мовчки, слухали дощ і дивилися у вікно. І я подумала, як багато років ми прожили поруч, не знаючи одна про одну нічого.
– А що ви любите? От просто, для себе? – спитала я зненацька.
Вона посміхнулась куточками губ.
– Я люблю пекти сирники. З родзинками. І слухати, як діти сміються. Але цього, мабуть, мало для повноцінного життя, правда?
– Та ні, – відповіла я. – Це вже більше, ніж багато хто має.
Коли Станіслав повернувся, він довго мовчки дивився, як ми з його мамою разом п’ємо чай і жартуємо про “пригоди Пельменя на дивані”.
– Я не зрозумів… Ви що, подружилися?
– У нас тепер союз виживання, – підморгнула я.
Того вечора вона поїхала додому. Але я знала, що вже не зможу просто ігнорувати її дзвінки. Бо щось змінилося. В мені. В ній. У нашому ставленні одна до одної.
Тепер я іноді сама їжджу до неї. Приношу її улюблену халву і розповідаю про роботу. Вона ділиться рецептами, які ніколи не записувала. І питає, як я насправді себе почуваю, коли діти засинають і в хаті стає тихо.
А я дивлюсь на неї і думаю: як мало ми знаємо про тих, кого вважаємо “холодними”. Може, вони просто ніколи не мали змоги бути теплими?
А тепер скажіть мені, мої хороші: а ви мали таке? Щоб людина, яку ви не могли терпіти, раптом стала вам рідною? Що змінило ваші стосунки? І чи було це — випадковістю чи моментом, на який ви чекали все життя?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
