Я не думала, що мене чекає така важка старість. Моєму сину Івану 30-ть років, і живемо ми разом. Він навіть не думає по дружину, у всьому звинувачує мене. Може й так. Я була молода і багато часу приділити сину не могла: робота, друзі, кавалери. Здебільшого Іван жив у бабусі з дідусем. Хоча тепер я повністю визнаю свою провину, та легше мені від цього не стає. Ми з Іваном такі рідні, а водночас, такі далекі. Хочеться поплакати і забутися.
Свою історію я почну з того, що ми з сином (Івану 30-ть років) живемо в одній квартирі, так як по іншому у нас не входить, йому нікуди піти.
Ще 10 років тому я була цілком успішною дамою, мала свій, нехай і невеликий, бізнес (я займалася дизайном інтер’єрів), добре виглядала, непогано заробляла і, в загальному, була досить щаслива.
Погано на той час було те, що я тоді дуже мало уваги приділяла своєму єдиному синові, мало проводила з ним часу, часто віддавала Івана бабусі та дідусеві.
Останній клас школи Іван закінчував у бабусі з дідусем в сусідньому місті, тому що мій останній чоловік Івана просто не переварював. Бог покарав мене за цей вчинок, з Євгеном я розлучилася. Іван повернувся, вступив до університету, правда там я йому вчитися не дала, змусила піти в академічну відпустку і влаштуватися на роботу, так як вчився він погано.
Обстановка ставала дедалі гірше. Іван почав підвищувати на мене голос, приводити на ніч друзів, тоді я відселила його з квартири (яка, до речі, була подарована нам моїм батьком) на орендовану квартиру, яку оплачувала сама.
За все те, що я зробила по відношенню до власного сина, я розплатилася сповна: я залишилася без друзів, без роботи, без здоров’я. З молодої привабливої жінки перетворилася на руїну. Не буду описувати мого стану – “букет” всякого і різного.
Квартира, колись відремонтована по моєму дизайну, за цей час встигла перетворитися в халупу, хоча я намагаюся підтримувати хоча б чистоту. Іван так і не закінчив університет, освоїв самоучкою затребувану спеціальність і зараз працює. Він дуже добрий і чуйний хлопець, і у нього є друзі, хоча їх і небагато.
Пару років тому він захворів і до сьогодні не вилікувався, причому він каже, що хворіє саме через мене, мовляв, через нерви
Іван став сердитий, може зірватись ні з того ні з сього. Останнім часом ми майже не спілкуємося, хоча я намагаюся бути незмінно ласкавою з ним і пробачати будь-які його вчинки. Нещодавно я сказала, що хочу влаштуватися працювати хоча б оператором (я дипломований програміст), так він мені відповів, що мене тільки підлогу мити візьмуть, для мене таке почути – було неочікувано.
Ми живемо поруч, як зовсім чужі люди, і я впевнена, що була б у нього можливість піти, він би пішов, тільки йти йому нікуди.
До церкви я ходила, священику в своїх гріхах каялася, тепер хочу попросити поради у вас, як бути в такій ситуації? Я зрозуміла свою помилку, та як жити далі не знаю.
Ми обоє дорослі люди, а ради самостійно собі дати не можемо…
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
