Я не хотіла сперечатися зі свекрухою, але вона перейшла всі межі. Я не стрималася, коли чоловік перебрався жити до неї.
Найважче було, коли Орися чогось від нього хотіла. Досить було одного слова, і Іван летів на кожен її поклик. Коли я просила його винести сміття, він казав, що втомився і просто лягав на диван. Але коли дзвонила мати і просила купити продукти, він хапав ключі та миттю їхав до супермаркету”.
– Ти серйозно хочеш мені сказати, що ти знову переїздиш до своєї мами? – видушила я через силу, коли Іван збирав речі. – І що мені тепер робити, наче в нас не шлюб, а квартирне турне?
Мене звати Лариса. І в свої тридцять я не уявляла, що таке буває в подружньому житті. Спочатку все було більш-менш мирно, аж поки не почалося тотальне втручання моєї свекрухи. Звуть її Орися. Вона ніколи не сприймала мене всерйоз, а коли переконалася, що наш шлюб не просто легка інтрижка, то почала контролювати кожен наш крок. Найважчим стало те, що Іван, мій чоловік, фактично “здав” наші спільні кордони і дозволив матері лізти, куди тільки можна.
Пам’ятаю, як свекруха вперше зайшла до нас у день, коли ми переїхали в орендовану квартиру. Без жодних попереджень вона ввалилася о дев’ятій ранку з пакунком якихось старих каструль і одразу заходилася командувати, куди поставити кухонну техніку. Я ще не встигла випити першу ранкову каву, а вона вже подивилася на мене таким поглядом, ніби питає: “Ти взагалі тут потрібна?” Я думала, що це разовий випадок. Але ж де там.
Наступні місяці стали низкою схожих несподіваних “візитів”. Орися приходила, коли їй заманеться, критикувала мої кулінарні здібності, перевіряла, чи я вчасно винесла сміття, розпитувала, скільки я витрачаю грошей на продукти. А Іван… Він знизував плечима і казав:
– Та вона ж добра людина. Піклується, знаєш.
Я злилася: це хіба піклування, коли тебе постійно виправляють, критикують, роблять зауваження при кожній нагоді? Я перепробувала всі способи поговорити з чоловіком – прохання, конструктивні суперечки, навіть намагалася м’яко пояснити, як мені боляче. Він кожен раз відмовчувався або віджартовувався, а потім промовляв свою улюблену фразу:
– Мама така, яка є. Прийми її чи змирися.
Я б, може, і змирилася, коли б Орися не переходила меж. А вона переходила дедалі частіше. Приходила в квартиру і починала нишпорити: які в нас запаси миючих засобів, чи вистачає борошна, чому в шафі речі складені не так, як би вона хотіла. Деколи вдавала допомогу, але справжньою допомогою це не було. Ще гірше – Іван практично у всьому ставив її на перше місце. Дійшло до смішного: якщо я прошу його купити хоча б молока, він відповідає:
– Я втомився після роботи, давай завтра.
А варто мамі йому зателефонувати – він кидає все і летить купувати цілого візка продуктів. Я відчувала, що мене ніби викреслюють з власного життя.
Наша найбільша сварка сталася, коли я дізналася, що він переповідає матері всі наші сімейні плани. Ідеться навіть про ті речі, про які я б воліла мовчати: чи плануємо дітей, чи варто мені змінити роботу, чи хочемо взяти кредит. Якось я помітила, що Орися про все знає ледь не заздалегідь, і це стало останньою краплею.
– Іване, – мовила я тоді, – чому твоїй мамі обов’язково треба знати, скільки я заробляю? Навіщо ти розповідаєш таке? Це ж особисті деталі.
Він виправдовувався:
– Вона просто цікавилася, хотіла поради дати.
Але це не була порада. Це була спроба втрутитися в наше життя, аби тримати все під своїм контролем. Я відчула, що маю або поставити ультиматум, або втратити себе. Тоді вперше я відверто сказала:
– Послухай, твоя мама не має права вирішувати за нас, чи тим більше керувати мною. Давай хоча б домовимось, що вона не буде ходити без попереджень і ти не будеш переповідати їй наших планів.
Іван нічого не відповів. А за тиждень просто зібрав речі й мовив:
– Я поживу трохи в мами. Може, це збереже наші стосунки.
Мені стало страшенно прикро. Наче моя думка не варта нічого. Я хотіла, щоб чоловік боронив наш простір, а він, навпаки, утік до матері. Сусідка, дізнавшись, сказала:
– Такий дорослий, а поводиться, мов хлопчик, який ховається під мамину опіку.
Але мені від цих слів легше не стало. Я сиділа біля вікна в порожній квартирі та намагалася зрозуміти: чи є взагалі сенс у шлюбі, де чоловік не хоче бути на моєму боці. Уявляла, як Іван зараз по той бік стіни – не зі мною, а з нею, своєю мамою. З кожним днем мене гризла думка, що, може, я щось не так роблю, а може, мені варто було менше сваритися…
Минуло три дні від Іванового переїзду. Рано-вранці пролунав дзвінок у двері. Я підвелася, вся зморена, бо спала лічені години. Відкрила – і ледь не отетеріла від подиву. На порозі стояла Орися. Без пакетів, без показових жестів. Прийшла сама.
– Можемо поговорити? – спитала вона і, не дочекавшись відповіді, зайшла до кімнати.
Я зачинила двері, всередині все закипіло: “Оце вже занадто. Мій чоловік покинув мене і мешкає з тобою, а ти ще маєш нахабство приходити?” Але таки стрималася. Бо в її очах я вперше побачила не зухвалість, а якусь дивну втому. Вона сіла на диван і промовила майже пошепки:
– Звари чаю, якщо маєш, будь ласка.
Я хотіла відмовити, хотіла наговорити їй прикрощів, але щось не дозволяло. Принесла їй чашку чаю, сама сіла навпроти, і тоді вона почала говорити:
– Я знаю, що стала причиною ваших сварок. Я… Я не відразу це зрозуміла. Мабуть, поводилася егоїстично. Після того, як мій чоловік пішов з родини (тут Орися гірко зітхнула), Іван залишився для мене єдиним близьким. Я… не хотіла допустити, щоб він пішов і від мене. Може, я боялася бути нікому не потрібною.
У мене в горлі пересохло. Я не сподівалася почути щось таке від жінки, яка стільки часу ставилася до мене з холодом і диктувала свої умови. А вона продовжувала:
– Думала, що якщо почну критикувати тебе, то збережу його увагу. Але бачу, що довела до того, що вам з Іваном тепер несила жити разом. Вчора він прийшов і сказав, що не знає, як усе владнати. Мовляв, не хоче обирати між мною і тобою.
Тут Орися глянула мені просто в очі:
– Пробач, Ларисо. Я зробила помилку. Ти його дружина, і він має будувати життя з тобою. Я не хочу нищити його щастя. Просто не вміла вчасно відступити.
Я сиділа мовчки, обмірковуючи. Її слова були такими раптовими і щирими. Я нарешті відчула, що вона не ворог, а просто розгублена мати, яка не звикла ділити сина з кимось. Від того напруження в моїх грудях потроху відпустило. Зрештою я сказала:
– Я теж не хочу, щоб Іван мусив обирати між нами. Я просто хочу мати наш, власний простір, щоб мати право бути господинею в домі, щоб він враховував мою думку.
Орися тихо кивнула:
– Якщо ти дозволиш, я буду змінюватися, поважати вас обох. Хочеш, я зателефоную Іванові? Скажу, що не маю нічого проти того, щоб він повернувся до тебе?
У мене навернулися сльози. Невже оце початок якогось кращого етапу? Невже знайдеться компроміс, і ми не будемо розривати Івана між двома вогнями?
Ввечері Іван повернувся додому з букетом польових квітів. Стояв на порозі, ніяково переминався з ноги на ногу:
– Пробач, що я так вчинив. Мамі потрібен час, але і мені теж треба розібратися. Я хочу, щоб ми спробували жити разом, нікого не відштовхуючи. Дозволимо їй приходити, але вже з нашої згоди?
Я кивнула, тихо всміхаючись. Іван обійняв мене обережно, потім озирнувся:
– То як ми зараз будемо, Ларисо? Мабуть, по-новому домовимося про правила?
Я усміхнулася впевненіше:
– Так. У нас є шанс налагодити все. Головне – пам’ятати, що шлюб належить двом, а решта мають це поважати.
Ми ще не ідеальна родина, і я не впевнена, що Орися одразу змінила характер. Проте той ранок, коли вона вперше прийшла просити вибачення, показав: усі ми можемо перегорнути сторінку і спробувати жити мирніше. Можливо, вона ще вчиться визнавати, що син тепер має свою сім’ю. А я вчуся бути терплячішою і розуміти, що вона ніби боїться втратити близькість із ним. Іван пообіцяв не перекладати все на мене і сам розповісти матері, де межі нашої особистої зони.
Маємо надію, що втрьох знайдемо нормальне співіснування. Бо коли люди визнають помилки, з’являється шанс усе виправити. А що ви думаєте? Вам доводилося зіштовхуватися з такою наполегливою опікою батьків у шлюбі, і як ви це вирішили? Буду вдячна за ваші думки та поради.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
