– Ти думаєш, я нічого не знаю? – сказав строго чоловік, коли я поралась на кухні.
Я мовчала. Серце стукало так гучно, що здавалося, чоловік може його почути. Василь підвівся, взяв телефон із кишені й показав мені фото. На ньому була я, усміхнена, у кафе… і зовсім не з ним.
– Ти думала, я не помічу? – він стиснув зуби. – Наталю, це серйозно? Ти ж… ти ж казала, що любиш мене.
Я відклала миску і сіла. Відчувала, як щоки палали від сорому. Але що я могла сказати? Що це лише випадкова зустріч із Сергієм, старим другом? Що я знову шукала у ньому того запалу, якого так бракувало в нашому житті?
Все почалося пів року тому. Ніби й не було причин для зради. Василь завжди був уважним, намагався допомагати з дітьми, мав непогану роботу. Але в кожному нашому дні було надто багато рутини. Прокинулися, поснідали, зібрали дітей, робота, вечеря, телевізор… І так день за днем. Я відчувала, що в цьому механізмі я просто одна з деталей, яка виконує свою функцію. Жодних сюрпризів, романтики чи навіть справжніх розмов.
Тоді з’явився Сергій. Ми випадково зустрілися на автобусній зупинці. Він був моїм однокурсником, колись навіть намагався за мною доглядати, але я тоді вже зустрічалася з Василем. Він пожартував, що доля дала йому ще один шанс, і запросив мене на каву. Я погодилася.
– Ну, кави з другом не заборонено, – виправдовувала я себе. Але це не була просто кава. Сергій говорив зі мною так, ніби я все ще та 20-річна студентка з мріями, а не втомлена мама двох дітей, яка рахує, чи вистачить грошей до зарплати.
Зустрічі з ним стали маленькою втечею. Ми не були близькими, але я відчувала, що живу. І от зараз, коли Василь показував мені ті фото, вся моя ілюзія руйнувалася.
– Це просто друг, – тихо сказала я.
– Друг? – Василь гірко всміхнувся. – Друзі так не дивляться один на одного, Наталю.
Я не знала, що сказати. Слова застрягли. Василь мовчки зібрався і пішов до спальні, залишивши мене сидіти на кухні. Наступного дня він не розмовляв зі мною. Діти відчували напругу, але ніхто не питав. Через кілька днів Василь сказав, що нам треба побалакати.
– Я знаю, що ти втомилася, – сказав він. – Але зради я не пробачу. Якщо ти хочеш залишитися з ним – йди. Якщо хочеш залишитися з нами – припини це.
Його слова були вирішальними. Я не хотіла залишати родину, дітей. Але й повернутись до рутини, забути всі ті емоції, які подарував мені Сергій, здавалося неможливим. У мене було два вибори, і обидва були неправильними. Я припинила зустрічі з Сергієм, але в наших стосунках із Василем щось уже зламалося. Він більше не вірив мені, а я не могла повернутися до того, що було. Ми жили разом, але кожен у своєму світі.
Дорогі читачі, як бути в такій ситуації? Як відновити довіру, якщо вона втрачена? Чи можливо повернути те, що ми мали на початку? Я не хочу втрачати свою родину, але й себе я не впізнаю. Що б ви порадили людині, яка опинилася між боргом і почуттями?
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
