Я не мала би нічого пам’ятати з того часу. Але чомусь у снах бачила саме цей будинок: зелений тин, гойдалка під яблунею, синьо-білі шпалери у смужку. У снах я бігала босоніж садом, а хтось лагідно кликав мене на ім’я. Я списувала це на вигадки. Аж поки не знайшла цей будинок у реальності. І тоді мама сказала мені: “Ти тут уже була. Ти жила тут, Наталочко”. І я зрозуміла, що мій новий дім — насправді частина минулого, про яке мовчали всі ці роки.
Ми з Іллею десять років жили в орендованих квартирах. Я працювала в школі, він — у сфері монтажу. Спокійні, трудящі, скромні. Але всередині мене давно тліла мрія про власний дім, без орендодавців, без старих труб, без того вічного “до кінця місяця з’їдьте, бо брат повертається”.
– Може, візьмемо кредит? – не раз питала я Іллю.
– Кредит? На що? На коробку в полі з саманом? – сміявся він, але не зло, а як чоловік, що боїться не впоратись.
І я мовчала. До того дня, коли ми випадково побачили оголошення про продаж будинку на околиці нашого райцентру. Не планували нічого купувати. Просто вирішили подивитися.
І тут почалося.
Я стояла біля воріт і не могла дихати. У повітрі пахло бузком. Та сама гойдалка. Та сама вишня біля кухонного вікна. І мої руки — наче самі знали, де що лежить. Я несвідомо знайшла вимикач світла в передпокої. А коли побачила шпалери у смужку на другому поверсі, мене ніби щось вдарило.
– Що з тобою? – занепокоївся Ілля.
– Тут щось було, – прошепотіла я. – Тут щось моє…
Будинок продавав літній чоловік. Казав, що після смерті дружини не може тут бути.
– Тут раніше була молода жінка з донечкою. Така Наталя, як вас звали, – раптом згадав він. – Але це ще за Союзу. Я тоді тільки сюди переїхав.
Я відчула, як у мені щось защеміло.
Увечері я подзвонила мамі.
– Мам, я сьогодні бачила будинок. Там… таке враження, що я все вже знаю. Він ніби… мій.
Мама довго мовчала. А потім сказала тихо:
– Наталю… можеш мене завтра забрати? Я мушу дещо сказати.
Наступного дня вона сіла в машину мовчки. Дорогою не сказала й слова. Лише дивилась у вікно.
Коли ми під’їхали, вона вийшла повільно, ніби боїться ступити на землю. А тоді прошепотіла:
– Давай присядемо, доню.
Ми сіли на лавку. Мама тримала руки на колінах, як школярка.
– Ти справді жила тут. Рік. Може трохи менше. Після того, як твій тато поїхав і не повернувся, я занедужала. Не фізично. Душею. Я не спала, не їла, не могла тебе тримати на руках. Боялася себе. Твоя бабуся забрала тебе до своєї подруги – сюди. Ця жінка доглядала тебе, поки я лікувалась.
Я дивилася на маму і відчувала, як у середині усе перемішалося.
– Чому ж ти ніколи нічого не сказала?
– Бо я не могла собі цього пробачити, Наталю. Я думала, що забула. Але коли ти сказала про той дім… я згадала. І твої сни – це не вигадка. Ти просто пам’ятаєш дім, в якому тебе любили.
Ми купили той будинок. Ілля не сперечався. Він сказав:
– Може, ми мали сюди повернутись. Твоя душа знала дорогу.
Іноді я стою у саду й уявляю, як маленька Наталка бігала тут, падала в траву, сміялась, тягнулася до черешні. А потім дивлюсь на нашу доньку Марічку, яка тепер крутиться біля тієї ж гойдалки, і не можу не думати — може, це не дім знайшов мене, а пам’ять повернулася додому?
А ви вірите в те, що місця можуть пам’ятати нас більше, ніж ми самі себе? Чи бували у вас такі ситуації, коли серце вело туди, де, здавалось, ніколи не були… але все здавалось до болю знайомим?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
