fbpx

Зрідка вони давали гроші на продукти. Але весь час повторювали, що в них зовсім не вистачає грошей. – Мамо, коли Мирося влаштувалася на роботу, ти з неї грошей не брала на їжу, – обурювалася Уляна. – А я чому мушу віддавати? Хотілося перенести холодильник у свою кімнату та повісити замок. Але там і так тісно було двом жити

І як тобі з цим живеться!, – сказала по телефону Наталя. – До тебе так не ставилися! До кого ж звернутися рідним дітям, як не до матері? Якби Микола був би зараз з нами, він би так не вчинив і тобі не дозволив! Що їм тепер робити? У однієї дитина маленька, а друга при надії.

– Нехай до тебе йдуть, – говорю їй.

– Чому до мене? – Не розуміє Наталя, – Адже ти ж їм мати! А я лише тітка.

– Тож якщо я – мати, то мені й вирішувати. – Сказала я і поклала слухавку.

Я виростила двох дочок, але якийсь час тому дійсно попросила їх переїхати і забрати з собою своїх других половинок та проблеми. Мені важко тягнути всіх на собі. Я живу сама, чоловіка вже давно не стало, я сама забезпечувала дочок, доки вони вчилися. Тяжко було, ніхто не допомагав. Дівчатка мої виросли. Одна технікум закінчує, а друга вже в університеті отримала диплом. Думала, що тепер відпочину.

– Мамо, – п’ять років тому заявила моя старша Мирося, – це Дмитро, ми вирішили розписатися. Ти не проти, якщо ми спочатку з тобою поживемо?

Раніше дочки разом у кімнаті жили, а тепер до мене молодша переїхала.

– А грошей у нас немає, – відповіла дочка, коли я запропонувала скинутись на продукти. Важко мені відразу п’ятьох прогодувати. А тут і онучка з’явилася, – нам же треба на іпотеку збирати, а я взагалі у декреті поки що!

– Не збираюся я прибирати убиральню за чужим чоловіком! – Обурювалася молодша дочка Уляна, – Ось нехай Мирося і прибирає за своїм Дмитром!

– Та я ж з дитиною сиджу! – говорила Мирося, – Подивися за малюком, а я приберу!

– Нехай твій чоловік за донькою пригляне. Бо сидить увесь день за комп’ютером! – Суперечки між сестрами стали звичною справою.

Уляна була впевнена, що Мирося повинна переїхати. Нехай Дмитро постарається та забезпечить свою сім’ю житлом. Мирося прикривалася дитиною. А потім виясняла стосунки з чоловіком.

– Хто залишив брудний посуд на кухні? – обурювалася Мирося. – Уляно, йди прибирай, там було чисто!

– Я мила за всіма після сніданку, а тепер твоя черга! – відповіла сестра.

Я намагалася розподілити обов’язки, щоб хоч якось зменшити розбіжності, але результату не досягла.

– Твій чоловік накидав сміття, ось нехай сам і виносить! Твоя дитина наляпала, ось сама за нею і прибирай!

– Чоловік не повинен за всіма сміття виносити!

– Та це ж дитина! Невже тобі так складно забрати?

Минуло три роки, але на іпотеку старша дочка так і не накопичила. Зрідка вони давали гроші на продукти. Але весь час повторювали, що в них зовсім не вистачає грошей.

– Мамо, коли Мирося влаштувалася на роботу, ти з неї грошей не брала на їжу, – обурювалася Уляна. – А я чому мушу віддавати?

Хотілося перенести холодильник у свою кімнату та повісити замок. Але там і так тісно було двом жити.

Повернулася одного дня з роботи, а на кухні сидить Уляна з хлопцем.

– Мамо, знайомся, це Сергій! Він приїхав до Києва з області. Ми вирішили розписатися, але трохи поживемо тут.

– Де тут? – перепитую я.

– Тут, – показує вона довкола себе. – До речі, у тебе скоро з’явиться онук, а може, онучка.

– Ви хочете оселитися на кухні? – Запитую я і намагаюся зберегти спокій.

– Ми могли б і на кухні, але Дмитро ночами на кухні вештається, а ми молоді. У кімнаті разом із тобою теж не вийде.

І замовкла. Вирішила почекати, щоб я зрозуміла, що потрібно їм кімнатою поступитися і на кухню переїхати. Але надії доньки не справдилися.

– У вас два тижні, а потім переїжджайте. – Сказала я.

– Куди ж ми переїдемо? – здивувалася Мирося. – Це мій будинок, я прописана у цій квартирі. Нехай Уляна і переїжджає, поки дітей немає.

Сказала, що продам квартиру, якщо вони добровільно не з’їдуть. Не в силі мені всіх годувати та за всіма прибирати. Хочу пожити трохи для себе.

Сестри образилися.

– У такому разі не бачити тобі онучки!

– А я коли приведу на світ, теж тобі дзвонити не стану! Як можна дітей виганяти? А ще мати називається!

І Наталя на їхній бік встала: дзвонить мені, намагається присоромити. Нагадує, що чоловік мене свого часу годував і нічого не відмовляв.

– Тож тому й годував, що він мій чоловік! – Відповідаю їй, – зате жили в моїй квартирі! Тепер у дочок свої чоловіки є, ось і нехай дбають, годують і окреме житло шукають. Хто мені помагав? Співчували, що важко двох дітей утримувати? Це не допомога!

– Будешь одна на старості років! – сказала сестра мого чоловіка.

Відповідати я їй не стала. Боюся, що до старості дочки мене б і з кухні виселили. До речі, у мене скоро ювілей – 50 років. Життя продовжується!

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page