Я не можу зрозуміти свою сестру і її чоловіка. Зараз поясню, в чому. Та й у гості ми більше до них не поїдемо.
Справа в тому, що вони прожили все життя у місті. У невеличкій двокімнатній квартирі, старенькій, але зі зручностями, у Вінниці, де все поруч: магазини, хороша інфраструктура і так далі. У них виросли два сини, вже одружені.
Я менша від сестри, тому у нас з чоловіком двоє дітей. Донька вже студентка, а син ще живе з нами. Він підліток, йому 14 років.
І ось моя сестра з чоловіком, коли сини вже з’їхали від них у самостійне життя, продають свою двокімнатну квартиру в центрі Вінниці й переїжджають у глухе село, у старий будинок.
Вони ще раніше розповідали, що хочуть жити в будинку, біля землі, мати сад, город і все таке.
Я цього не розуміла, але подумала: ну, це їхня справа. Та коли ми минулими вихідними нарешті поїхали до них у гості — бо раніше просто не виходило, — я в ступор упала від того, що побачила.
Живуть вони в зовсім старій хаті. Очевидно, що грошей від продажу їхньої квартири на новий і гарний будинок було мало. Але жити в такому – ну, це вже зовсім не діло.
У хаті навіть води немає — колодязь на вулиці, зручності теж на вулиці. Уявляєте? Санвузол у дворі, і вони не соромляться цього. Ми в них переночували одну ніч, і я ледве дочекалася ранку, щоб поїхати.
Я просто не можу зрозуміти, як вони можуть називати це «життям». Митися в тазиках, гріти воду на плиті, бігати вночі на вулицю по морозу — це що, нова «свобода»? Вони ходять у якомусь старому ганчір’ї і навіть їжа в них зовсім інша.
Ніякого нормального міського меню: ні кави зі свіжими круасанами, ні сирів, ні улюблених солодощів. Вони їдять якісь прості, сільські продукти — каші, картоплю, консервацію.
Я не можу сказати, що це погано, але ж це зовсім не те життя, до якого вони звикли.
Я пригадую, як вони жили раніше: виходили на прогулянки, ходили в театри, кіно, їздили на різні події. У них завжди були плани, розваги, стиль життя, який, як на мене, є нормальним.
А тепер вони замикаються у цьому селі, займаються грядками, розводять курей і качок, яких я ледве перенесла, бо запах стоїть нестерпний.
Сестра каже, що тепер вона щаслива, що вони дихають свіжим повітрям, їдять натуральну їжу й більше не поспішають. А я цього щастя не бачу.
Чесно кажучи, я повернулася додому й кілька днів не могла прийти до тями. Як вони могли проміняти комфорт міського життя на це?
Можливо, я чогось не розумію, можливо, у них свої причини. Але для мене це здається кроком назад. Це як відмовитися від усього, до чого ти прагнув усе життя, і повернутися у минуле.
Я більше туди не поїду, бо мені складно сприймати їхнє життя. Та й взагалі, я тепер сумніваюся, чи ми з сестрою взагалі розуміємо одна одну.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
