– Я не народжуватиму дитину тільки тому, що так хочеш ти, – я стояла посеред кімнати, відчуваючи, як серце калатає, а долоні стають вологими.
Степан дивився на мене розгублено. В його очах з’явилася втома, змішана з нерозумінням.
– Лілю, я не прошу тебе відмовитися від себе, – він говорив тихо, але кожне слово кололо. – Але ж ми завжди мріяли про сім’ю. Хіба це не те, чого ми хотіли разом?
– Це те, чого хотів ти, – я видихнула, намагаючись стримати сльози. – А я… я не відчуваю цього. Я не уявляю себе мамою. Це не для мене.
Тиша нависла між нами, важка і гнітюча. Світло лампи кидало на стіни довгі тіні, а я відчувала, як щось важливе ламається всередині.
Ми познайомилися на весіллі моєї подруги. Степан був саме тим, кого я тоді шукала: щирий, простий, з розумним поглядом і тою особливою усмішкою, яка відразу змушує почуватися спокійно. Ми говорили цілий вечір, танцювали, сміялися, а наступного дня він знайшов мене у соцмережах і написав:
“Той вечір був особливим. Хочеш повторити?”
Так усе і почалося.
Перший рік нашого життя разом був казковим. Ми їздили у подорожі, ходили на концерти, могли годинами сидіти в улюбленій кав’ярні та говорити про все на світі. Я тоді будувала кар’єру в маркетингу, постійно вчилася, пробувала нові проєкти. Степан підтримував мене у всьому.
Я справді вірила, що ми дивимося в одному напрямку.
Перші натяки на те, що він бачить наше майбутнє інакше, з’явилися через два роки після початку стосунків. Степан почав обережно говорити про дітей. Спочатку це були невинні коментарі:
– Мій племінник сьогодні зробив перший крок. Ти б бачила, який він кумедний.
Або:
– Як думаєш, наша дитина буде більше схожа на тебе чи на мене?
Я віджартовувалася, переводила тему.
А потім його слова стали серйознішими. Одного вечора, після сімейної вечері, коли його сестра принесла немовля, Степан сказав:
– Це так природно, коли є сім’я. Діти – це продовження нас, хіба ні?
Я тоді уникнула відповіді. Здавалося, це просто слова, просто роздуми.
Але ця тема почала повертатися знову і знову.
– Ми ж були щасливими, – я прошепотіла, повертаючись у реальність, де ми стояли один перед одним, не знаючи, як продовжити цю розмову.
– І я хочу бути щасливим далі, – його голос затремтів. – Але я не можу уявити своє життя без дітей, Лілю.
– А я не можу уявити своє життя з ними, – відрізала я.
Я знала, що звучало різко. Але це була правда. Я ніколи не бачила себе мамою. Не відчувала того внутрішнього поклику, про який так часто говорять жінки. Кар’єра, подорожі, розвиток – це було моє життя.
Ми намагалися не говорити про це кілька тижнів. Жили, ніби нічого не сталося. Але напруга зростала, наче снігова лавина.
Одного вечора я відчула, що більше не можу мовчати.
– Степане, нам треба поговорити.
Він зітхнув, ніби чекав цього моменту.
– Я більше не можу робити вигляд, що все гаразд, – продовжила я. – Ми хочемо різних речей.
Він мовчав довго. Потім сказав:
– Можливо, ти ще передумаєш. Люди змінюються.
– Я не передумаю, – твердо відповіла я.
Наступного дня він зібрав свої речі.
Я довго обмірковувала, чи правильно вчинила. Може, варто було поступитися? Може, я справді егоїстка?
Я розповіла про це подрузі Марині, намагаючись почути об’єктивну думку.
– Лілю, це твоє життя, – сказала вона. – Ти не зобов’язана ставати мамою, якщо цього не хочеш.
– Але ж він… він мріяв про це.
– І що? Якщо ти подаруєш дитину тільки тому, що хоче він, це зробить вас обох нещасними.
Її слова звучали логічно. Але я все одно відчувала що щось не так.
Тепер я живу сама. Іноді сумую за Степаном, іноді думаю, чи зробила правильний вибір. Але щоразу, коли дивлюся у дзеркало, розумію – я чесна перед собою.
А як ви вважаєте, чи можна залишатися у стосунках, якщо погляди на майбутнє кардинально різняться?
