Я не одразу зрозуміла, що найбільша загроза нашій родині – не криза, не нестача грошей. А – невістка. Вперше побачивши Уляну, я відчула щось схоже на подив: я не могла повірити, що мій син Валерій закохався в дівчину, яка розповідала про “енергетику кристалів”, просила не ставити м’ясо на стіл бо “воно кричить”, і віталася з моїм чоловіком словами “світла вам у душу”. Вона справляла враження персонажа з якогось глянцевого блогу. А мій син сидів навпроти неї, мов зачарований, і дивився на неї так, ніби вона виграла Нобелівську премію з любові.
Я пам’ятаю, як вона вперше переступила поріг нашого будинку. В білих чобітках, з еко-сумкою через плече, в якій виглядала… гілка. Справжня. Гілка. З берези.
– Це оберіг, – пояснила вона мені, коли я, не стримавшись, перепитала.
Я кивнула, хоча внутрішньо вже уявляла, як ця “світла душа” знімає порчу з моїх огірків у погребі.
Ми сіли вечеряти, я приготувала традиційний борщ, якого Валерій з дитинства просив на всі свята.
– Ой, я це не їм… – з усмішкою мовила Уляна. – Бо буряк має кореневу пам’ять, і якщо його варити, він втрачає сенс.
– А ти що їси? – спитав мій чоловік, намагаючись не хмикнути.
– Насіння. Фрукти. А ще пророщену пшеницю. Можу вам завтра принести, у вас так багато світла на підвіконні!
Валерій дивився на неї з ніжністю, наче вона щойно врятувала Всесвіт. А я тихенько перекладала її порожню тарілку з-перед носа, відчуваючи, як в мені кипить борщ. Але не в каструлі.
– Мамо, Уляна вивчає альтернативну медицину, – мовив Валерій після вечері. – Вона працює над власною книжкою.
– Ага, – сказала я. – А працює де?
– Зараз ніде. Але вона в процесі. Творить простір.
– І грошима платить за газ, коли творить?
Син знітився. А Уляна в цей час ходила по кімнаті і “читала енергію”. Вона підійшла до нашої шафи й торкнулася антикварної вази, що стояла ще з часів моєї бабці.
– Ой, вона така тяжка… – мовила. – Тут зберігається жіноча гіркота. Це треба зцілити.
– Як? – запитав мій чоловік і ковтнув узвар.
– Можна закопати її в землю на три дні. Або обмотати рожевою ниткою і поставити на східне вікно.
Я відчула, як пульс у мене стукає в скронях, мов барабан на похороні здорового глузду.
З того часу вони приходили все частіше. З травами, настоянками, ефірними оліями. Одного разу вона принесла коробку з грибами.
– Це мій мікологічний проєкт, – пояснила. – Ми з Валерчиком вирощуємо.
– А з роботи не плануєте щось вирощувати? – спитала я, не витримавши.
Валерій сердито поглянув на мене.
– Мамо, вона розвивається. Уляна – людина нового покоління. Вона відчуває глибше.
Я мовчала. Бо якщо скажу ще хоч слово, то відчую не я, а кардіолог.
Згодом почались розмови про весілля.
– Ми хочемо зробити церемонію біля дуба. Валерій вже знайшов місце, там ідеальна енергетика. Весільна обітниця буде у віршах. Ми відмовимось від кілець. Краще обміняємось жолудями, – з гордістю сказала Уляна.
– Жолудями? – перепитала я.
– Так. Бо золото – це енергія з минулого. А ми – майбутнє.
Я подивилась на чоловіка. Той спокійно доїдав налисники. Я ж думала, що мене от-от відвезе “швидка”.
Зібралися ми якось удвох з Валерієм. У нього в очах вже не було того захвату.
– Ну як ви там? – обережно спитала я.
Він зітхнув.
– Складно. Вона гарна. Світла. Але все життя – це якийсь семінар. Те не можна, те – заборонено, тут треба дихати по квадрату. А я втомився дихати по схемі. Я просто хочу… борщу. І щоб мені не капали в чай “есенцію місяця”.
Я зітхнула з полегшенням. Не тому, що він розчарувався. А тому, що прозрів.
– Валерій, любов – це не трансформація під когось. Це коли тобі добре бути собою. Без напруги. Без спектаклю.
Він кивнув. Того ж тижня вони розійшлися. Вона написала йому довгий лист про “розходження частот” і “відпускання кармічного уроку”.
А мій син просто повернувся додому. Тепер, щоразу як приходить, приносить мені гречку, бо “мамо, ти ж любиш по-простому”. І знаєш що? Я радію.
Бо справжня любов – не про жолуді. І не про обряди з пшеницею.
Справжня любов – це коли ти вариш борщ, а хтось мовчки ріже буряк поруч.
А як ви думаєте: чи варто втручатись, коли бачиш, що дитина втрачає себе в стосунках? Чи треба дати спробувати – і помилитись?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
