— Я не підписувався в няні твоїй мамці! Я пішов на пенсію, Людо, не для того, щоб сидіти з твоєю мамою, а займатися якимись своїми справами. Будинком, хобі і так далі. Ти знаєш, що моя пенсія це мені дозволяє.
Так я заявив вчора своїй дружині, бо сил моїх вже немає няньчити тещу.
Ми її забрали до себе жити. В її будинок дружина з тещою вирішили пустити жити з родиною нашу старшу дочку.
Хоча я наполягав на тому, що молоді мають самі собі заробити на житло. По орендувати якийсь час. І потім тягтися, старатися працювати й заробити на власне.
Але моїй дружині з тещою нічого не докажеш. Я на 10 років за дружину старший, мені 65 років.
Виходжу я на пенсію недавно. Дружина ще працює. І от я по суті цілими днями сиджу з 85-річною тещою, яка таке чудить, вам не передати.
Спочатку я наївно думав, що це не буде проблемою. Що вона собі тихо житиме, дивитиметься серіали, відпочиватиме, та й усе. Але ж ні!
Перший дзвіночок пролунав уже на другий тиждень, коли вона заявила, що її кава “гірка, як моя душа” і що я “не чоловік, а «бідося для жінок».
Це тому, що я не поклав їй у чашку п’ять ложок цукру, а всього три.
— Вам же не можна стільки солодкого, мамо, — пояснив я.
— Та не твоя ж справа, чим я собі життя підсолоджую! — закричала вона, жбурнувши чашку в мийку.
Після цього бабуся почала вимагати, щоб я носив їй воду до кімнати. Причому не просто воду, а “святу”.
А як я маю її добувати? Бігати в церкву кожен день? Вона мені якось сказала:
— Дідько, що не зрозуміло, я не можу пити воду з крана чи оту вашу з бутилів магазинну!
Ну, вибачайте! Я, може, не святий, але й не дідько.
Через місяць теща вирішила, що їй потрібен режим: вставати о п’ятій ранку, їсти строго по годинах, а в дев’ятій вечора вже лягати.
І не дай Боже, я хоч на хвилину запізнюся з її вечерею — буде істерику влаштовувати на весь будинок.
Раз я трохи затримався, то вона замкнулася у своїй кімнаті й почала голосити, що її залишили відкидати копита з голоду. Сусіди потім питали, чи все у нас нормально.
А ще вона вірить у прикмети. Оце я випадково посипав сіль на стіл — все, біда в домі. А якщо не постукати тричі по дереву, то чекай нещастя.
Якось вона випадково розбила чашку, і це, виявляється, був знак, що я “довго не протягну”. Дякую за підтримку!
А одного разу вона загубила свої окуляри й заявила, що це я їх сховав, бо “мені треба, щоб вона нічого не бачила”.
Я? Щоб вона нічого не бачила? Та якби я цього хотів, я б просто телевізор вимкнув!
Я вже не кажу про її любов до суперечок. Якщо щось їй не сподобалося — усе, готуйтеся до концерту.
Якось ми з дружиною сіли вечеряти, а теща раптом заявляє:
— Що ж ти, хай би тобі грець, їси м’ясо? Я ж не їм, а значить, і в хаті його бути не повинно!
Вона перейшла на вегетаріанство, а я, виходить, автоматично мав відмовитися від м’яса. Я, звісно, спробував пояснити, що в нас різні смаки й що я не зобов’язаний змінювати свій раціон через її вподобання.
Але вона вже розмахувала руками, сварила мене на чому світ стоїть і навіть погрожувала піти з дому.
Куди піти? До онуки в свій же будинок? Чи на вокзал, де таких бабусь і без неї вдосталь?
А ще у тещі є одна особливість — вона обожнює давати поради. І не просто поради, а з таким тоном, наче це закон Божий.
“Не мий підлогу після заходу сонця — гроші не будуть водитися!”, “Якщо посуд залишати мокрим — чоловік гулятиме!”, “Якщо свистіти в хаті — втратиш майно усе до копійки!”
Вона вважає, що знає про життя все. Якось навіть намагалася навчити мене користуватися пилососом, хоча цей пилосос я ж і купив.
І найгірше — вона не дає мені спокою ні на хвилину. Якщо я сідаю в крісло, вона тут же гукає: “Іване, підійди сюди!”.
Встаю, підходжу — а вона просто хотіла спитати, чи не холодно мені.
Якщо я виходжу на двір, вона одразу ж шукає мене очима у вікні й через хвилину кричить: “Куди пішов? Що ти там робиш?”
Я не можу спокійно почитати книгу, подивитися телевізор, просто посидіти мовчки! Вона ж вважає, що якщо я мовчу — значить, задумав щось погане.
І от що з цим усім робити? Я вже на межі! Вчора я заявив дружині, що або вона перевозить маму до доньки, або сама йде на пенсію й сидить з нею.
Бо я втомився бути нянькою. Але дружина тільки роздратовано махнула рукою й сказала:
— Ну ти ж чоловік, потерпи трохи.
Скільки ще мені терпіти? Я ж не монах і не вихователь у будинку престарілих!
Як знайти вихід із цієї ситуації? Підкажіть, люди добрі, бо я вже не знаю, чи то мені тікати з хати, чи то її виселяти куди подалі!
Скільки ще мені терпіти? П’ять років? Десять? Чи поки я сам не стану таким, як теща? Я розумію, що вона старенька, але ж у мене теж є життя! Що мені робити?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
