fbpx

Я не по-материнськи вчинила – за поріг рідного сина, його красуню-дружину та онука. І це перед новим роком! Я вже не дівчинка, щоб жити у таких умовах, які влаштувала мені невістка Злата. Злата допомагала з прбиранням готувала, ходила в магазин. Я ж допомагала з дитиною, коли була можливість. – Ну, у нас можна зібратися на новий рік, – мовила Злата, зовсім не звертаючи уваги на мене. – Ти ні в кого нічого не забула спитати?

Мені тільки лінивий не подзвонив та не розповів, як я не по-материнськи вчинила – виставила за поріг рідного сина, його красуню-дружину та онука. І це перед новим роком! Так і зробила, справді. Тому що я також не залізна. Я вже не дівчинка, щоб жити у таких умовах, які влаштувала мені невістка Злата. Раз син із нею впоратися не зміг, нехай нарікає на себе.

Як уже зрозуміло, є в мене син, вже дуже дорослий хлопчик – йому тридцять два роки виповнилося минулого місяця. Є у Андрія вже і своя дитина однорічна, і дружина додається. Звати Злата, їй двадцять вісім років.

Жити з невісткою під одним дахом не було моєю блакитною мрією ніколи, і навіть рожевою не було. Злата й сама не прагнула ділити зі мною житло, тож одразу після весілля молодь пішла жити на орендоване житло. Сказали, що копитимуть на власну квартиру.

Накопичення, якщо й йшли, то дуже повільно. То вони відпочивати поїдуть, то обновок накуплять, то телефони оновлять. Хоча зарплати в обох середні, не пошикуєш. Я на це все дивилася несхвально, але із зауваженнями не лізла – живуть на свої, у мене грошей не просять, а просто так повчати дорослих людей толку ніякого.

Потім у них народиоася дитина. Відбувалося це все на тій же орендованій квартирі, тому що накопичень у молодих на квартиру не набралося, навіть на найскромнішу однокімнатну квартиру. І знову я промовчала, їхнє життя, хай самі розбираються. Хочуть народжувати на орендованій квартирі – нехай народжують.

Рік із невеликим тому на світ з’явився онук Михайлик. Перші півроку все було нормально, а потім Андрій лишився без роботи. Місце він знайшов нове, але там зарплата скромніша. Грошей стало бракувати. Тоді він і попросив тимчасово дати їм притулок у мене, щоб вони могли кінці з кінцями зводити і трохи відкладати.

Подітися не було куди, довелося допомагати. Звільнила молодим більшу кімнату, вони заїхали, почали жити всі разом. Я до цієї витівки віднеслася відразу насторожено, з невісткою я до цього майже не спілкувалася, тому яка вона людина, точно не знала. Здогадувалася, але здогади – це справа ненадійна.

Перший місяць ми прожили душу в душу. Злата допомагала з прбиранням готувала, ходила в магазин. Я ж допомагала з дитиною, коли була можливість. Просто я досі працюю і вдома буваю лише вечорами. У мене ще й пенсія, за комуналку я з молодих грошей не брала, та й продукти часто купувала я. Зрозуміло, що з грошима у них не густо. Нехай, думаю, збирають.

Але пообжившись, невістка почала демонструвати зубки. Бувало, прийдеш з роботи – на кухні брудний посуд, їжі немає. А у Злати відмовка одна – дитина з рук не сходила, не встигла нічого. День, два, тиждень, два тижні. Весь цей час я сама мила посуд і стояла біля плити.

Потім якось я не змогла цим займатися, заслабла. Я сказала невістці, що готова з онуком посидіти, доки вона приготує.

– А ви що, зламаєтеся приготувати? Обов’язково мене смикати треба? – подивилася вона на мене.

І знову я промовчала. Адже раніше вона собі такого не дозволяла. Але Злата, мабуть відчувши слабину, почала сміливішати на очах. Останньою краплею стала телефонна розмова, яку я почула днями.

Я прийшла з роботи, вже традиційно подивилася на посуд, пішла переодягнулась і стала його мити. Злата ходила по квартирі та розмовляла телефоном. З цієї розмови я зрозуміла, що вона спілкується з якоюсь своєю подружкою.

– Ну, у нас можна зібратися на новий рік, – мовила Злата, зовсім не звертаючи уваги на мене. – Та не знаю, я ще не телефонувала.

Я ледве дочекалася, коли вона закінчить розмову. Тут я поцікавилася, де це “у нас” вона має намір збиратися і з ким.

– Та з подружкою. Ну а куди ми з дитиною підемо? Нехай краще до нас приходять.

– Ти ні в кого нічого не забула спитати?

– А вам що, шкода чи що? Чи ми маємо виключно під вас підлаштовуватися?

Я сказала, що взагалі-то повинні, адже це моя квартира, куди я їх пустила по душевній доброті. Злата закотила очі і цокнула язиком, а мій терпець закінчився.

– Значить так, розмовляти з тобою мені нема про що, тому йди збирати речі. Андрію я сама ввечері все поясню.

– Ви що, ось так просто нас на вулицю виставите прямо перед новим роком, – округлила очі невістка. Я коротко кивнула. Отак просто.

Мабуть, Злата встигла зателефонувати та розповісти свою версію подій, бо мене син слухати не захотів. Сказав, що не чекав від мене такого. Я переконувати його не стала. Нічна зозуля вже накукувала, що треба. Мої слова до нього не доходили.

Син ігнорував, коли я йому говорила, що Злата лінується, а я втомилася сама робити все по дому. Не раз говорила, між іншим. Син жартував, що я просто перетворююся на хрестоматійну свекруху. Отже, моє перетворення завершене. Бідна невістка може скинути гніт мого характера та йти на вільні хліби.

Я зовсім не шкодую про свій вчинок. Я довго намагалася увійти в становище, бути доброю, але ні син, ні невістка цього не оцінили. А я не ломовий кінь, щоб їх тягти і навіть банальної подяки за це не отримувати. Я синові це коли сказала, він запитав “Тобі що, спасибі щодня говорити треба”. Не треба, було досить просто ставитися по-людськи. А так – то й так. Чи я все таки не права і варто було поступатися молоді?

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, ibilingua.com

You cannot copy content of this page