Я не пустила свекрів на поріг, бо не була готова до прийому гостей, і наступного дня написала свекрусі прохання про попередження, щоб уникнути подібних ситуацій. У відповідь зателефонував розлючений Олексій Степанович, який розцінив мою ввічливість як неприпустиме втручання у справи його родини.
– Алло, Тарасе! Це що за “нісенітницю” мені твоя Уляна написала?
– Тату, вона просто…
– Не “просто”! Ти взагалі бачиш, що вона пише моїй Вірі? “Наступного разу попереджайте, будь ласка”! Ми що, малі діти, щоб у вас відпрошуватися?
– Але ж ми просили, тату! Ви приїхали в суботу о пів на дев’яту ранку без попередження, мама з нами не домовлялася, Уляна ще не…
– Досить! Це що, привід не запросити батьків на чашку кави? Що, у вас там королівський прийом потрібен? Так ми й не зайшли! Розвернулися і поїхали! І через що? Через те, що “їй треба прибрати”?!
– Справа не в прибиранні, тату, а в повазі до нашого часу і…
– Яка повага? Яка повага, Тарасе?! Ми до вас за 70 кілометрів їдемо, а нас на поріг не пускають! Це Уляна тебе так налаштовує?! Скажи їй, щоб мені більше не писала такої маячні!
– Ніхто нікого не налаштовує. Ми просто просимо елементарно…
Мій Тарас домовився зі своїм батьком ще у четвер ввечері, що в суботу свекор Олексій Степанович привезе зимовий тент для нашої новенької альтанки і вони разом його встановлять, бо це робота для двох чоловіків. Про матінку чоловіка, Віру Максимівну, річ взагалі не йшла, бо вона до таких технічних справ ніколи не бралася і в розмові її не згадували! Тож ми очікували тільки тата.
Але в суботу, о восьмій тридцять ранку – “привіт, знову несподіванка!” – лунає дзвінок від його мами зі словами: “Ми вже майже біля під’їзду, за 10 хвилин будемо”. Десь о пів на дев’яту була, я тільки-но випила першу чашку води й сіла працювати за ноутбуком, щоб доробити кілька важливих робочих завдань, а Тарас пішов до машини, щоб зустріти батька та прийняти тент, який був у багажнику. Він же не очікував, що це буде ціла делегація з закликом зайти “на каву”.
Дзвонить мені чоловік десь за 15 хвилин, я саме намагаюся зосередитися на роботі.
– Ти зібралася? Батьки хочуть зайти, – його голос звучав якось винувато і напружено, ніби він уже знав, якою буде моя реакція.
– А чого вони не попередили вчора, що зайдуть у гості, та ще й обоє? Я думала тільки тато твій приїде. Тарасе, у нас удома мінімальний безлад, я тільки-но почала розбирати робочі папери, та й я сама в порядок себе ще не привела – у піжамі сиджу, навіть не причесана. Ти ж знаєш, як я не люблю, коли мене застають зненацька.
Словом, чоловік їм це, як міг, пояснив, можливо, не так м’яко, як варто було б, але факт є факт – сказав, що зайти сьогодні не вийде. Він обережно натякнув на те, що “Уляна не зовсім готова до прийому, і ви ж не попереджали про візит”. У результаті на нього, як ти щойно чув у розмові, почали кричати, мовляв: “Ну і що? Це не причина батьків на чай не запросити! Вона що, боїться нас?!”
Я, звісно, була поруч і категорично відмовилася змінити рішення, запросила їх на наступні вихідні, але тільки за умови, що вони зателефонують заздалегідь, хоча б у п’ятницю. Вони образилися, причому так демонстративно, що аж дверцятами машини гучно грюкнули, розвернулися і поїхали. Тент, звісно, залишився у багажнику, ніхто нічого встановлювати не став.
Тарас повернувся засмучений. Справа не в тенті, його він встановить і сам, коли матиме час, або попросить нашого сусіда Павла. Справа в тому, що подібні ситуації вже не вперше. Вони дзвонять за годину, а то й менше, і ставлять перед фактом свого візиту. Ми з чоловіком уже, мабуть, разів десять їх просили, благали, пояснювали: “Сповіщайте, будь ласка, хоча б за день про приїзд, ми підготуємося, будемо вас чекати, напечемо щось смачненьке”. І щоразу вони це ігнорують, наче забувають або просто нехтують нашим проханням.
Ми живемо не в бруді, у нас чисто, але ж ти розумієш: коли приходять гості, а особливо родичі, які завжди знайдуть до чого причепитися, я не можу собі дозволити вийти до них у старому халаті, незібраною або не прибратися вдома. Це для мене питання внутрішнього спокою і власної гідності. Мені потрібно хоча б елементарно пропилососити в коридорі, протерти пил у вітальні. Це займає годину-півтори, але ж не 10 хвилин, які вони дали нам на збори!
Після того, як вони поїхали, я відчула потребу пояснити свою позицію. Я написала мамі чоловіка, Вірі Максимівні, повідомлення у “Вайбері”, мовляв, так і так, вибачте, що не змогли сьогодні прийняти. “Наступного разу попереджайте, будь ласка, хоча б за день, і ми вас з радістю чекатимемо з готовим столом”. Написала, як на мене, у максимально ввічливій формі, без жодних докорів і звинувачень. Але Віра Максимівна взагалі мені не відповіла. Нічого, нуль реакції. Мабуть, не гідна я була їхньої відповіді.
Ну зате через дві години, щойно Тарас сів обідати, дзвонить йому його батько, Олексій Степанович, з криками. Тарас увімкнув гучний зв’язок, і я почула, що він казав:
“Що за нісенітниця твоя дружина мені написала, і взагалі навіщо її приплітати до наших чоловічих домовленостей?! Вона що, тепер тут головна?” Так от я і не можу зрозуміти: що за маячня? Ми самі завжди і всіх сповіщаємо заздалегідь про приїзд. Якщо це планова поїздка, намагаємось за кілька днів, а вже як виїжджаємо — обов’язково за кілька годин до прибуття.
У чому проблема попередити, що хочете зайти в гості, щоб на вас чекали, щоб устигли накрити на стіл, а не бігали похапцем у жалюгідних спробах зібратися і зустріти належним чином? Це ж елементарна етика взаємин! Вони ніби спеціально проігнорували наше багаторазове прохання, а потім ще й образилися, ніби ми їм щось винні. Я не розумію, як до цього ставитися? Начебто вони перевіряють, наскільки далеко можуть зайти у своєму ігноруванні наших кордонів.
Один випадок мені особливо запам’ятався. Були якось свекри в нас у гостях, сиділи за столом, обговорювали якісь свої справи, а потім батько Тараса, Олексій Степанович, раптом встав, почав ходити по квартирі. Він заходив у кімнати, зазирав у кути, а потім почав питати:
“А чого у вас ця полиця хитається, Тарасе? А чого лампочку не вкрутив у коридорі, вона ж уже тиждень мерехтить? А чого ви там не поміняли штори, вони вже не модні?”
От скажіть, хіба це нормально? Він у гості приїхав на дружню зустріч чи до себе на інспекцію? Що це за запитання? Дорослий мужик, власник квартири, має звітувати перед батьком про кожну недокручену лампочку? Буде час — так і полицю прикрутить, і лампу вкрутить. Тарас сам дуже рукатий, але ж він не може все робити одночасно.
Коротше, дістали своїми вічними образами і незадоволенням. Наче ми все життя робимо щось не так. Чоловік засмучений, він розуміє і своїх батьків — це ж його родина, і мене. Він розривається між двох вогнів, і це найважче. Він каже: “Я ж не можу їм прямо сказати, що вони порушують наші кордони, вони ж образяться ще сильніше і перестануть приїжджати”.
Але ж, Тарасе, вони вже образилися! Був би його батько сам вчора, він би взагалі не зайшов до нас, вони б швидко той тент занесли, попили б кави на кухні, стоячи, і поїхали б. А тут із Вірою Максимівною, я тому й розгубилася, бо вона завжди хоче “сісти поговорити, все розпитати, подивитися”. Чоловік до них сам їздить частенько, до речі, завжди попереджає, увагою вони не обділені, живуть у Стрию, за годину їзди від нашого Львова.
От як побудувати зі свекрами адекватні, дорослі стосунки, що ґрунтуються на повазі, а не на маніпуляціях образами, порадьте! Микола засмучений, і я засмучена.
Нам обом неприємно від цієї ситуації, і я не хочу, щоб це псувало наші стосунки. Ми спробували пояснити нашу позицію, але натомість отримали “нісенітницю” і гучні крики. На наступні вихідні я їх, звичайно, запросила, але хтозна, чи приїдуть і чи не скажуть, що “немає часу на тих, хто не пускає на поріг”.
Ми зараз з Тарасом сидимо, п’ємо каву, яку я нарешті заварила, коли привела себе до ладу, і він все зітхає. Він розуміє, що я маю рацію, але йому боляче від того, що його батьки так відреагували на моє повідомлення і його пояснення.
Він каже: “Батьки завжди були такими, для них спонтанність — це норма, а планування — ознака байдужості”. Але ж ми живемо у 21 столітті, і навіть найближчі люди мають поважати приватний простір і плани одне одного. Як добре, що мої батьки в іншій області живуть — у нас із ними ніколи не було таких проблем!
Вони завжди дзвонять заздалегідь, і це для них норма. А тут, наче спеціально ігнорують нашу просьбу. То як, на вашу думку, нам реагувати на наступний такий спонтанний дзвінок? Чи варто знову повторювати про прохання попереджати, якщо вони вже вкотре його ігнорують?
