Я не розгубилася і зателефонувала Інні, другій дружині, хоча й не офіційній, і повідомила де знаходиться її син Дмитрик. Вона щось хотіла у відповідь мені сказати, але я не дочекавшись, строго дала зрозуміти, що якщо вона буде перешкоджати Дмитрику бачитись зі справжній татом, то про все це дізнається Роман. Тут то вона і притихла. – Так ти все знаєш?
Ми з Романом були вже одружені. Три роки минуло – а дітей так і не було. Я оббігала всіх світил. Люди в білих халатах казали, що в мене все чудово, а Роман відмовлявся куди-небудь йти.
– Я здоровий. Чого ти до мене вчепилась.
Через якийсь час він зізнався мені, що має іншу жінку, і вона при надії. Роман швидко зібрав речі і зачинив за собою двері. Після цієї ситуації я кілька днів навіть з дому не виходила.
Вийшла я на вулицю тільки для того, щоб оформити відпустку. Я розуміла, що у такому стані нормально працювати не зможу.
З того часу минуло багато років. Я дивилась на місто, яке палало вогниками, і думала про щось своє.
В одну мить я почула, як плаче дитина. Я підбігла до хлопчика і запитала:
– Привіт малий! У тебе щось сталося?
– Привіт. Я пішов з дому. Але я ніколи туди не повернусь!
Я не могла повірити почутому. Я пригостила хлопчика морозивом, щоб він заспокоївся. Я не хотіла лізти до нього в душу, але він сам захотів розповісти свою історію до кінця:
– Мама – погана людина. Вона обманула дядька. Вона довгий час зустрічалася з двома чоловіками, а потім з’явився я. Батько відразу ж втік, і вона вирішила обманути другого, що це його дитина, щоб не залишитися одною. Я не можу дивитися на це. Вона щодня йому говорить не правду.
– Заспокойся. Ти молодець. Справді, так поводитись, як твоя мама – не добре.
Ми з Дмитриком ще довго розмовляли, а потім вирішили піти до мене на чай — я спекла тістечка. Поки я ставила чайник, хлопчина чекав на мене у вітальні. Він розглядав фотографії на стінах, а потім вигукнув:
– Це він!
– Хто він? – Здивувалася я, бо Дмитрик показував на фото мого колишнього чоловіка.
– Дядько Роман. Його обманула мати.
І тоді все стало на свої місця. Зустріч із Дмитриком була доленосною, інакше й не скажеш. Повертати чоловіка я не збиралася, але хоч прояснила ситуацію.
– Дмитрику, а тата рідного ти знаєш? – Запитала я.
– Так, він із бабусею у селі живе.
– Може, ми до нього з’їздимо в гості?
– Чудова ідея. Тільки мама не дозволяє.
– А я з нею поговорю! Збирайся! Адресу хоч знаєш?
Хлопчик кивнув головою, і ми вискочили надвір. Їхати довелося далеко, але іншого виходу я не бачила. Коли чоловік дізнався про свого сина, він розплакався від щастя. Я не знаю, чого не вистачало мамі Дмитрика. Але він мені здався дуже добрим, вихованим і гарним чоловіком.
Я йому все розповіла та пояснила, чому хлопчикові краще залишитися з ним. Поки Дмитрик розмовляв із батьком, я набрала коханку свого чоловіка:
– Думаю, ти знаєш, хто телефонує. Якщо ти будеш суперечити спілкуванню Дмитрика з батьком, мій чоловік дізнається, що хлопчик не його.
– Я все зрозуміла.
Проблема була вирішена. Мало того, Михайло з Дмитриком часто приїжджали до мене. Ми разом гуляли, відзначали свята та проводили вихідні, а невдовзі… відгуляли весілля! Тепер я мама Дмитрика. Нехай і не рідна.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
