Ми з сестрою осиротіли, коли мені було 23 роки, а сестрі Люді 25, вона на той час вже була заміжня і мала першу дитинку, а я зустрічалася з хлопцем.
Я навчалася в коледжі, потім вступила до університету, закінчила і ми з Денисом почали шукати шляхи виїзду за кордон у пошуках кращого життя. Так ми виїхали у Польщу. Працювали на різних роботах. Жили у гуртожитках, як всі заробітчани, а потім осіли у Кракові, це місто стало нам рідним. Зараз маємо тут власну справу, купили за містом будиночок.
Мені зараз 33 роки, ми з чоловіком вже 7 років в Кракові. 5 років ми в силу обставин не були вдома, і ось нарешті, вибралися. Приїхали до моєї сестри в райцентр на Чернігівщині, батьків у нас з Людмилою, як я сказала, вже немає. Подарунків навезли з різних місць, де ми побували.
Справа в тому, що ми з Ромою дуже любимо подорожувати, використовуємо кожну можливість. Дітей у нас поки що немає, ми свідомо ще не прийшли до батьківства. Ми ще молоді, зі здоров’ям все гаразд, тому народимо пізніше, якщо захочемо, або ж не народимо, якщо не захочемо, це вже наше діло. Але життя нам дається один раз, і ми з Ромою намагаємося його жити так, щоб отримувати максимум позитивних вражень.
Так ось, коли я побачила, як моя Люда живе в селі! До слова, у них з Микитою вже троє діток. У зятя зарплата 7 тисяч гривень, сестра не працює, бо з найменшим у декреті. Ось вони і живуть на ці 7 тисяч. Як? Як, скажіть? Вирощують щось на городі, аби продати за копійки в райцентрі, тримають корову, щоб знову ж за безцінь здати те молочко, кури по двору бігають, щоб хоч яйце своє. А праці скільки ж треба! Люда вже на себе не схожа, майже нічого не лишилося від колись пишної красуні, зараз це виснажена роботою, дітьми і вічним безгрошів’ям жінка, на яку тяжко дивитися.
Я не розумію свою сестру, не розумію взагалі жінок в Україні, які зголошуються жити таким життям. Не розумію, що радісного, щасливого в такому існуванні? Діти? Так вона їх тільки ганяє чи до роботи заохочу, їй ніколи їм почитати, прогулятися з ними, немає можливості кудись поїхати на відпочинок. Яка радість з такого материнства? А подружнє життя? Та вони з Микитою так вимотуються до вечора, що не те що одне на одного – на світ Божий дивитися не можуть.
У хаті батьківській, де живе з Родиною Людмила, ремонт вже кричить-проситься, але хіба вони можуть його собі дозволити з такими доходами? Там би дітей вдягти-прогодувати.
Залишила я, звичайно, сестрі й зятю певну суму, але взагалі дуже сумно від усього того, що я побачила. Не хочеть більше повертатися і бачити таке життя, яке просто для людей минає у якійсь боротьбі, на яку вони самі зголосилися, не зрозуміло, для чого.
Я ж тільки зітхнула з полегкістю і впевненістю, що все правильно ми з Романом зробили, поїхавши свого часу з рідних країв і тепер живемо влаштованим комфортним життям, щасливі і впевнені у завтрашньому дні.
Племінникам і сестрі буду по можливості допомагати, вирішила для себе я. але повністю їх на утримання брати не збираюся, така доля – свідомий вибір моєї сестри і її чоловіка.
Автор – Олена М.
Спеціально для Ibilingua.com
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
