Ми живемо в райцентрі хмельницької області. Звичайно молода родина, я, чоловік Дмитро і донечка Мартуся, їй 5 років. Мої батьки живуть в селі. з ними ще живуть дві мої менші сестри. Але батьки по можливості допомагають нам продуктами з села – картоплю дають та багато іншого.
Ми з чоловіком всього досягаємо самі: вивчилися,одружилися, працюємо, взяли двокімнатну квартиру в кредит, вже два роки виплачуємо, залишився ще рік. ні на кого не розраховуємо, нічого не просимо. Але свою свекруху Ларису Василівну я все одно не розумію. Я поясню все.
Справа в тому, що батьки чоловіка розлучені, це сталося 15 років тому, коли Дімі було 17. Його батько пішов у іншу родину, а мати купила собі однушку, за гроші, отримані при розміні їхньої зі свекром спільної квартири.
А сама Лариса Василівна, не довго думаючи, махнула у мандри – подорожувати і працювати. Осіла в Голландії, там у неї була приятелька, яка й допомогла з роботою і житлом.
Раз на рік мама чоловіка приїздила, провідувала нас і свою квартиру, яку в оренду не віддала, ап попросила нас приглядати за її житлом. Водночас пожити нам вона там не пропонувала, та й ми не дуже напрошувалися – розуміли, що однокімнатна нам буде в майбутньому замала.
Тому ми жили якийсь час на орендованій, працювали не покладаючи рук. А потім змогли взяти свою, як я вже сказала. З грошима у нас важкувато, адже і кредит платимо, і дитина, і дорого все зараз дуже, але справляємося, відмовляючи собі у відпочинку, розвагах. але ми розуміємо, заради чого це.
Мама чоловіка ніколи не балувала нас ні грошима, ні особливими подарунками. На народження дочки правда було подарувала 100 євро та подарунки символічні привозила іноді.
Та ось Лариса Василівна повернулася на зовсім. Сказала, що заробила собі трохи, всю Європу об’їздила, втомилася і хоче пожити вдома в Україні. Звичайно, це її рішення і її життя, має право робити що завгодно.
Хоча, чесно кажучи, ми з чоловіком сподівалися на те, що йог мама стане ближче до нас, спілкуватиметься, проводитимемо разом час. Що бабуся буде цікавитися онучкою і надолужувати час, який не спілкувалася з нами, своїми найближчими.
Та ми помилилися у своїх очікуваннях і сподіваннях. Ларисі Василівні більше подобається зустрічатися з давніми приятельками, ходити по кафе й салонах краси, їздити машиною, яку вона одразу по поверненню купила, в обласний центр в кіно й театр. Жодного разу нас з собою не запросила.
Але це її особисті справи, ми не маємо права судити. Та після останнього випадку, мабуть, у мене назавжди зникло бажання спілкуватися з мамою чоловіка, вона мені й моїй донечці ніхто після цього.
Я просто щиро не розумію, як можна бути такою мамою й бабусею! Позавчора нашій донечці виповнилося 5 років, ми влаштували маленьке сімейне свято. Я спекла “Наполеон”, наготувала іншого пригощення.
Приїхали мої батьки і звичайно ми запросили маму чоловіка. І якщо мої тато й мама й сестри від усіх подарували Мартусі 3000 гривень і іграшку, про яку вона мріяла, то Лариса Василівна позавчора прийшла до нашої дочки на 5-річний ювілей привітати єдину онучку – не повірите! – з повітряними кульками.
З кульками – і все! Без конверту й іграшки прийшла, навіть одного євро не подарувала! Коли у мене ввечері після свята донечка запитала, чому їй бабуся Рая нічого не подарувала – я так і сказала: не схотіла, нехай дитина знає правду.
А чоловіку я сказала, що з його мамою я більше не маю ніякого бажання взагалі спілкуватися і рішення свого міняти не збираюся, хоча моя мама каже, що треба не надавати значення, бути вищою за неї і сплкуватися далі. Як буде правильно, як би ви зробили після такого?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.