Я не шукала пригод. Я просто хотіла тиші. Після народження дитини, купи безсонних ночей, і нескінченних суперечок про “чому Борис знову затримується”, я хотіла лише одне — ковдру, чай і нормальну погоду. Але замість цього я отримала весілля в селі, хату свекрухи, і Віктора. Брата мого чоловіка. Так, молодшого. І, як виявилося, надто уважного.
Я вийшла заміж за Бориса ще студенткою. Він був старший, впевнений у собі, трохи грубуватий, але стабільний. Саме те, що мені треба після двох років з хлопцем, який грав у гурті і був вітряним.
Після весілля ми переїхали до його мами в село. Ненадовго, сказав Борис. Поки в Києві не завершиться ремонт. І от уже дев’ятий місяць я в селі. І ремонту як не було, так і нема.
– Мамо, я потім помию, чесно, – кажу я, коли вона вже в шостий раз витирає за мною плиту.
– Та нічого, Оксаночко. Я ж знаю, ти з міста. У вас там все інакше. Але ж тут… тут у нас люди звикли до чистоти, – каже вона з тією самою посмішкою, що і вчора, коли натякала, що пора мені вже навчитись “нормально” готувати борщ.
Борис працює в місті. Їздить на цілий тиждень. Каже – нема сенсу мотатися туди-сюди. А я… я залишаюсь із свекрухою, дитиною і з… ним. З Віктором. Йому двадцять п’ять. Він механік, живе через двір, у флігелі. Появляється щодня. То за інструментами. То на обід. То просто подивитися телевізор. І кожного разу… надто довго дивиться на мене.
– А ви сьогодні гарно виглядаєте, невістко, – сказав він якось, коли я вийшла з ванної в домашньому халаті.
– Та ну тебе, – відповіла я, сміючись, але відвертаючи погляд.
Але було приємно. Господи, як було приємно, що хоч хтось помітив, як я вранці малювала очі, поки малий їв кашу.
З кожним днем ставало все дивніше. Віктор почав допомагати мені по господарству. Приніс мені старий радіоприймач – мовляв, щоб на кухні не було так нудно. Почав купувати хліб дорогою додому – бо “бачив, що закінчився”. В один момент я зрозуміла – він готує мені каву. Якось я прокинулася, а на столі стояла чашка з ліпкою написом “Оксані. Просто так”. Серце десь шкереберть пішло. Але я не сказала ні слова.
– Він що, залицяється до тебе? – спитала Наталя, моя подруга, коли я нарешті зізналась їй у телефонній розмові.
– Та ти що, це ж брат мого чоловіка! – видихаю в слухавку, тримаючи дитину на руках.
– Ну, ти ж розумієш, що не в титулі справа, – сухо відповіла вона.
Я мовчала. Бо розуміла.
Якось Борис приїхав раніше. Раптово. Сказав, що відмінили якусь зустріч.
– А чому Віктор кожного дня тут? – спитав він, коли ми лишились удвох на кухні.
– Ну… він допомагає. Мамі вашій. І мені. З малим. Все одно ж поруч.
– Він занадто часто тут. І занадто дивно поводиться.
Я знизала плечима. Але тоді вже все починало кипіти. Віктор подовгу сидів на кухні, коли свекруха вкладала малого. Ми пили чай. Говорили про різне. Але між словами завжди ховалось щось ще.
– Я іноді не знаю, чого я більше чекаю – щоб ти посміхнулась, чи щоб ти мене прогнала, – сказав він якось.
Я змовчала. А потім – почала чекати. Щоб він прийшов. Щоб подивився. Щоб доторкнувся пальцями до моєї руки, коли передавав мені ложку. Це було божевілля. Але… живе.
Все вийшло з берегів на святвечір. У хаті – запах куті, вареників, свекруха у фартушку з вишивкою “Мир вашому дому”. Борис ставив тарілки, малий грався під столом, Віктор приніс компот із сушених яблук.
– Дякую, Віть, – сказала я, не думаючи. Просто сказала. Але якось… надто тепло.
Борис глянув. Різко.
– Дякую, Віть? – перепитав він. – Ви що, вже на ти?
Свекруха напряглась. Я відчула, як в кімнаті стало на 10 градусів холодніше.
– Ми ж сім’я, – сказав Віктор. Спокійно. Але в очах щось спалахнуло.
– Не перегинай, – кинув Борис.
Я мовчала. Вперше за дев’ять місяців я не знала, що сказати.
В ту ніч я не могла заснути. Пішла на кухню. І знайшла там Віктора. Він сидів на стільці, спина зігнута, руки в кишенях.
– Пробач, – прошепотіла я.
– За що? Що я тебе полюбив? – сказав він тихо.
– Ти не можеш цього казати. Ми… ми не маємо права.
– А твоє серце має право?
Я стояла мовчки. Слухала, як цокає годинник, і як в мені все колотиться. Я нічого не сказала. Я вийшла. Але від себе не втечеш, правда ж?
І от я тут. Сиджу на ґанку. Малий спить. Борис – на роботі. Віктор більше не приходить. Каже – мусить дати мені простір. І мені наче легше. Але порожньо. Я не знаю, що робити. Я не знаю, чи зрадила я. Бо нічого ж не було. Але в голові – було. У тілі – було. І в серці – було, чорт забирай.
Тепер питання до вас, мої любі:
Де закінчується просто увага, і починається зрада? Чи можна зрадити, не торкнувшись? І що робити, коли твоє тіло з кимось, а душа – вже давно з іншим?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
