Я не стала переконувати сина, що в ту сім’ю краще не лізти. Одружився він на цій Вероніці, але зі свахою ми так і не спілкуємось. На весілля ми не ходили, привітали, поблагословили, але родичатися з такою родиною – собі ж гірше зробити.
А вся справа в тому, що сваха наша, Валька, як її всі в нашому містечку кличуть, законного чоловіка не мала і не має. Невістка наша – не знати від кого. Але нехай там, живе з нею син, і нехай живе.
Але у Вальки є ще старший син. Так вона після весілля зі сватом шури-мури закрутила, що той дружину покинув і до неї метнувся. Правда, не надовго.
І таких походеньок за нею не один “віз”. Я просто не хочу ризикувати, Володя мій видний, хоч уже п’ятдесятку розміняв. Але, як то кажуть, від гріха подалі.
Валька ця ще перед весіллям мені дзвонила, у гості запрошувала, але я відразу сказала, що і ноги нашої в цьому домі не буде.
От з того часу з нею й не спілкуюся. Але ж неспокій мені дає та її репутація. Інколи думаю: “Може, я дарма сина відмовляла, чоловік каже – залиш усе, як є”. Та хіба його зрозумієш?
– Галю, ти ж сама бачиш, – говорить мені Володя, – син уже дорослий, хай живе, як знає. До чого тут сваха?
– А ти що, забув, що вона з іншим сватом витворила? Люди ж все містечко на вуха підняли, – відповідаю я.
Він тільки руками розводить. Чоловік у мене з характером м’яким, завжди шукає мирний вихід, а я не можу закрити очі на те, що Валька виробляє. Гей, вона ж і йому одного разу дзвонила, ніби цікавилася здоров’ям:
– Алло, Володю, як ви там? Приїжджайте в гості! Я тут пляцок спекла, треба ж пригостити.
Почула ту розмову – аж серце стислося. Я забрала слухавку:
– Слухай, Валю, не треба ні гостинців, ні запрошень. Я вже казала, що до вашої хати ми не поїдемо.
Та й кинула трубку. Потім Володя зрозумів, що я не дозволю жодних загравань. Може, то вона просто хотіла зі мною помиритися, а може, й щось інше на думці мала. Мені вже все одно, краще триматися подалі.
Але коли син з Веронікою навідалися до нас уперше після весілля, я ж таки хотіла якось поговорити по-людськи, з’ясувати, чи немає там ніяких недоліків у їхній сім’ї. Вероніка виявилася дівчиною трошки сором’язливою, але щиро привітала нас із татом і почала допомагати на кухні.
– Мамо, – каже син, – може, перестанеш уже сваритися з тещею? Ми ж тепер родичі.
– Ти ж знаєш, дитинко, – кажу я, – що сваритися я ні з ким не збиралася. Я просто хочу, щоб у вас було все добре. А з Валькою мені не хочеться мати справу, у неї, на жаль, слава крутить чоловіками як вітром.
Вероніка опустила очі:
– Мама просто не мала в житті справжньої підтримки, от і вийшло так, що вона… ну… шукає розради, може, неправильно.
– Доцю, – обережно кажу, – я розумію, людина шукає щастя. Але те, що вона зробила зі сватом, з чужими чоловіками… а потім нас у гості кликати… Я ж теж жінка, боюся, щоб і мого не зачарувала.
– Та не бійся, мамо, – сміється син, – тато тебе не покине. У вас все серйозно.
Я здвигнула плечима, бо знаю, що життя часом підкидає такі сюрпризи, про які й не думав.
Містечко в нас невелике, всі про всіх усе знають. Щойно якась чутка – одразу обговорюють. З Валькою теж не раз були розмови, мовляв, бачила її в кафе з якимось чоловіком із сусіднього села. Потім ще з іншим. Одного разу сусідка моя, тітка Люба, зустріла Вальку на базарі:
– Валь, ну ти хоч трохи стидайся! Щоб ти з того мала, крім пересудів?
А вона лиш руками махнула:
– Живу, як хочу, нікому нічого не винна!
Потім тітка Люба мені переповідала:
– Ой, Галю, не лізь ти до неї. Як кажуть, собака лає, вітер носить.
От я й не лізу. Зате від сина про нові “подвиги” свахи дізнаюся. То вона ще якусь “дружбу” завела з колишнім начальником ЖЕКу, а той, кажуть, на сім’ю махнув рукою й трохи при Вальці пожив, поки його не викрила власна дружина.
І хоч моя невістка, схоже, страждає від таких маминих витівок, але й виправити вже нічого не може. Каже:
– Мамо, може, досить? Мені ж соромно перед людьми. Я тепер заміжня, люди дивляться на мене.
– А хай дивляться, – одказує Валька. – Життя одне. Хочу – гуляю, хочу – ні.
Сину шкода дружину. Він просить мене:
– Поговори з нею по-доброму, може, розкаже, що в голові в матері.
Але навіщо мені це? Я тільки знизую плечима:
– Доню, я тобі не ворог. У мене своє життя, у вас своє. Але вашу матір до нашого дому я не кликала й кликати не буду.
Час минає, а ставлення моє не змінюється. Єдине, що хвилює, – щоб нових неприємностей не було. Вероніка ж чекає дитину, буде у нас незабаром онук чи онука, і хочеться, щоб родина була більш-менш мирною. Не хочу, аби через Вальчину поведінку були бурі. Але хто її знає.
– Галю, – питає мене чоловік увечері, – може, заради внука не будемо з Валькою ворогувати?
– Я не ворогую, – відказую я, – просто тримаю дистанцію. І ніколи цієї дистанції не зменшу.
Отак живемо, майже не бачимося, не телефонуємо, хіба що через дітей якісь вісті доходять. І знаєте, інколи мене сумніви гризуть: а чи правильно я роблю, що остаточно відхрестилася від свахи? Може, колись ми ще сядемо й поговоримо, але чи можливо це з людиною, яка навіть свата перехопити могла та не одного чужого чоловіка з родини відбивала?
Хай там як, я для себе вирішила: краще жити в спокої і не турбуватися зайвий раз, бо душевний біль потім затягується дуже довго. А втручатися в чиїсь стосунки – тільки голові клопіт.
А як ви гадаєте, дорогі читачі: чи варто мені змінювати свою позицію й налагоджувати стосунки з такою свахою, чи краще триматися від неї якнайдалі?