Я не встигла відкласти телефон, як Василь примчав на своєму мерседесі і привіз сина. Він двічі підіймався до квартири, щоб занести всі пакети. Так довго з татом Вадим ще ніколи не був. Я приготувала улюблені страви свого синочка, тільки нічого його в цей момент не тішило. Щоб хоч якось розрядити обстановку, я витягла з шухляди заборонені сухарики, які він так любить. – Мам, хочу тобі дещо розказати!
– Мамо, я хочу жити з татом!, – такі слова я почула від свого 7-річного сина. Вадим збирав речі, прощався з кішкою і просив мене не сумувати.
Із його батьком ми не жили разом уже 3 роки. За цей час зрозуміли, що наш шлюб з Василем уже не склеїти. Вже пройшли образи та інтриги, кожен звик до того, що ми маємо різні дороги. Я прибрала всі мости і взялася облаштовувати нове життя.
Коли ми розлучалися, Вадимчику було три роки. Він спілкувався з батьком, нормально ставився до мого нового чоловіка і, здавалося б, усвідомлював, що мама та тато не можуть жити разом. За поведінкою Вадима був помітно, що йому не легко, переживає. Він чудово розвивався, радував нас своїми успіхами і завжди був у гарному настрої.
І тут така заявка. Він вирішив піти з сім’ї, де його любили, опікувалися та вкладали в нього всю любов.
Так, він міг почубитися з однокласником або вимазатись у болоті. Але таке робили всі хлопчаки. Я б ніколи не подумала, що він зможе зібрати речі та піти до батька.
Я зателефонувала колишньому чоловікові і про все розповіла. Він швидко приїхав і відвіз дитину. Як би мені не було важко, я пережила цей тиждень без сина.
Якщо інші матусі радіють свободі та тимчасовому “вихідному”, то я лила сльози. Коли Вадим подзвонив і спитав, скільки він ще може бути з татом, я відповіла:
– Це твоє рішення. Скільки хочеш, стільки будь.
Але буквально за хвилину я зателефонувала йому і попросила приїхати, бо дуже сумую. Василь зібрав всі речі і миттєво повернув додому сина. Вадим плакав і зводив невідому драму. Я дивилася на нього і не могла зрозуміти, що відбувається. Навіть улюблені сухарики не рятували ситуацію.
Мені здавалося, що моя дитина просто не любить мене, а я силоміць змушую її зі мною жити. Я хотіла записатися до спеціаліста, щоб якось розрулити цю ситуацію.
Зранку він відмовився від сніданку. Я підійшла до Вадима і прошепотіла:
– Я можу тобі чимось допомогти?
– Я хочу, щоб ви з татом жили разом, – знову розплакався син.
– Любий мій, це неможливо. Ми просто не любимо один одного, але дуже любимо тебе.
– А хто винен у тому, що ви розійшлися? Я?
– Ніхто, синку. Просто ми різні, а твоєї провини тут точно немає.
Він обійняв мене і видихнув. Він ніби вирішив у той момент важке математичне завдання, через яке не спав усю ніч. Дорослі часом вирішують такі складні ситуації, а тут дитина. Зляканий та розгублений. Він увесь час звинувачував себе в нашому розлученні і мовчав. Шукав сам причини.
Я рада, що змогла поговорити по душам з Вадимом та достукатися до струн його душі. Так, не вийшло з першого разу, але мені вдалося знайти потрібні слова та заспокоїти сина. Декілька вдалих фраз обрушили цю стіну образ, недовіри, розгубленості. Настав світанок — моя дитина така, як раніше.
Коли ваша дитина щось запитує, не відмовляйтеся, не починайте з вищої математики — а просто почуйте її. Просто говоріть і слухайте, роблячи висновки.
Нехай вам щастить!
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
