Я не витримала і сказала Миколі прямо: – Я більше не піду до них у гості, Миколо. Мене там не хочуть бачити. І це після всього, що я для них зробила. Після всього, чого навчила, зберегла, передала. Після всього – мене поставили на поріг, як якусь стару скриню, яка тільки займає місце і не вписується в новий інтер’єр. А я ж тільки хотіла допомогти. Хіба це погано?
Все почалося, коли наш Назар переїхав назад до Здолбунова. З дружиною, Оленкою, і їхнім Тимофійком. Я тоді щиро зраділа – нарешті побачу онука не раз на рік, а ледь не щотижня. Ми навіть стару дитячу колиску з горища дістали, вимили, освіжили. Я уявляла, як він бігатиме по нашому саду, як ми разом будемо смажити сирники, а він мазатиметься варенням з вишні, яке я готую тільки для своїх.
Ой, Ларисо, мрії твої, як весняний туман…
– Ларисо, не треба так. Молоді мають свій ритм, – втихомирював мене чоловік. – Не бери до голови.
Але ж я не за себе! Я ж за онука! За нього болить! Бо хіба то життя – весь час за розкладом? Спати – рівно о 12:40. Їсти – тільки пюре з броколі. Гуляти – по годиннику, не хвилиною більше.
– Мамо, у нас свій підхід до виховання, – зітхала Оленка, коли я намагалася пояснити, що дітям корисно час від часу порушувати режим. – Нам з Назаром так зручно. І Тимофійкові – теж.
Та як зручно, коли він ледь не плаче, коли я його обіймаю довше, ніж дві хвилини? Бо, бачте, “сенсорне перевантаження”.
Того дня я зібралася з духом. Запросила їх на вечерю. Все зробила, як книжка пише: легкий супчик, гречка, котлетки на парі. Окремо – печені яблука без цукру. Ізюминкою вечора мали стати пиріжки з капустою. Без дріжджів, без жиру – все, як вони хочуть. Але з моїм теплом.
О восьмій прийшли. Назар одразу –
– Ми лиш на годинку, потім у Тимофія ванна і сон.
А він же тільки встиг двері переступити! У малого очі блищать – побіг до килимка, де я машинки розклала. Веселий, грається. Я присіла поруч, почала розповідати, яка з машин пожежна, а яка – швидка. Оленка з кухні гукає:
– Ларисо, не заводьте його, будь ласка. Він має за 30 хвилин заснути, не можна збуджувати нервову систему.
Заводжу?! Я?! Я йому казку розповідала про машинку, яка шукала своїх друзів!
Пиріжки на стіл – Тимофій побіг за мною. Потягнувся до одного. Я йому:
– О, це з капустою. Тобі сподобається, зайчику.
А Оленка, з кутка:
– Ми таке не їмо. Це надто важка їжа для нього. Ви ж знали, ми передавали список.
Я вийшла на балкон. Сльози – самі потекли. Стою і думаю – та хто я тепер у цій родині? Чужа? А Назар мовчить. Мовчить, як вода під кригою. І тільки гойдає Тимофія, який уже капризує.
А далі був той випадок. Він розлив компот. Просто випадково – зачепив кухлем. Я схопилась витерти, а Оленка як спалахне:
– Я ж казала, йому не можна солодке!
– То я ж не йому налила, я собі! – відповіла.
І тут Назар:
– Мамо, не починай. Ми ж просили…
Ой, як мені тоді захотілося втекти. Просто втекти. Але замість цього я зробила найгірше – почала дорікати.
– Я вас виростила без блендерів, органіки і цього всього. І нічого! Живі, здорові. Тепер, бач, баба не така. Її борщ – неправильний. Її казки – шкідливі. Її обійми – занадто емоційні!
Вони швидко зібрались і пішли. Без обіймів. Без прощання. А Тимофій так і не з’їв мого пиріжка.
Я потім Ірині, подрузі, все розповіла. А вона мені:
– Ти їх не чуєш, Ларисо. Ти ж не просто бабуся. Ти ж досі хочеш бути головною. А треба трохи поступитися. Дозволити їм бути батьками. Вони не проти твоєї допомоги. Вони проти тиску.
– Та я ж з добром!
– Добро без запиту – іноді як камінь у кишені. Важкий, незручний і не завжди потрібний.
Того вечора я довго сиділа біля вікна. Дивилась, як темніє, і думала. Невже справді перегнула? Може, справді варто питати, а не вказувати? Радити, а не командувати?
Я написала Назару повідомлення. Просто: “Хочу бути поруч. Але, здається, робила це неправильно. Пробач.”
Він не відповів одразу. Але наступного ранку прислав фото. Тимофій їсть банан. А поруч – мій пиріжок. Надкушений.
То, може, не все ще втрачено?
А як ви думаєте, любі, як знайти той баланс між досвідом і повагою до нових методів? Як не втратити зв’язок із дітьми, коли вони самі стали батьками? Чи справді бабусі й дідусі мають мовчати й просто спостерігати?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
