Я не юна вже, маю 37 років, у мене не має власних дітей, але є двоє племінників і троє похресників. На батьківщині в Україні у мене є коханий, Богдан – офіцер, захисник, а я з лютого минулого оку працюю в Португалії, не сиджу на допомозі для переселенців.
Та все зароблене як вода крізь пальці йде рідним в Україні і я не знаю, як це припинити, адже вони без мене не зможуть, їм важче.
Ми з Богданом зустрічаємося два роки і вже хотіли розписатися й працювати над народженням своєї дитинки, але розпочалося вторгнення. Богдан у мене офіцер, тому одразу опинився на фронті.
А я, щоб легше чекати та й заробити щось, адже ми хочемо з коханим квартиру собі взяти у якості весільного подарунка, поїхала в Португалію до шкільної подруги.
Поїхала я, звичайно, як біженка, але обмежуватися соціальною виплатою і гуманітарною допомогою не стала, одразу майже пішла працювати, тим паче, подруга допомогла.
Я доглядаю три рази на тиждень за однією літньою українкою, яка прожила більшість свого життя вже тут, в Лісабоні, овдовіла, а діти її заїхали аж в Канаду жити.
Також працюю прибиральницею в одній заможній родині українського походження, і ще мию посуд по вечорам в одному кафе, власник якого – друг чоловіка моєї подруги.
Гроші я заробляю непогані, але відкласти собі і для нашої мрії поки що не виходить. Все йде на проживання і на допомогу рідним в Україні. Там у мене лишилися мама й розлучена сестра з двома дітьми, а ще маю, як вже сказала, аж трьох похресників.
В мами машина в кредиті, а сестра безробітня. От вони і попросили у мене певної матеріальної допомоги щомісяця, а як я можу відмовити, вони ж мої рідні, ближчих за них у мене немає нікого.
А одна кума попросила допомоги на ліки моєму похреснику – хлопчику кожного місяця до 10-річного віку треба приймати певні не дешеві препарати.
Та й воно так виходить, що у всіх племінників і похресників на рік розтягуються дні народження, плюс всі ці новорічні свята, Великдень і таке інше – словом, постійно я переводжу гроші на картки в Україну: мамі на кредит, сестрі на комуналку і їжу дітям, усім племінникам й похресникам на подарунки й ліки.
От і виходить, що собі нічого не заробляю. З іншого боку, я не скаржуся, бо я в безпеці. От тільки мрію з квартирою нам з коханим поки що доведеться відкласти, бо сам Богдан таку суму не назбирає. Він не служить на самій передовій і 100 тисяч гривень не отримує, але я дуже рада, що він у відносно спокійному регіоні.
А гроші ну що ж, заробляться якось по-іншому, бо я не можу залишити без підтримки рідню й похресників.
Автор – Олена М.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.