— Я не збираюся працювати за копійки на заводі, як ти, тату, — заявив Микола, розвалившись у кріслі. — Тоді збирай речі і йди туди, де платять мільйони, — наголосив я, вказуючи на двері. Наталя мовчки встала між нами, закриваючи сина собою, ніби я був ворогом, а не годувальником.
Син Микола став для Наталі сенсом усього, і я бачив це з першого дня, як ми привезли його з пологового будинку. Тоді я ще не знав, що її любов перетвориться на стіну, об яку я битимуся наступні тридцять років. Зараз Миколі вже тридцять один, він сидить у сусідній кімнаті, грає у свої відеоігри, а Наталя несе йому на підносі обід, ніби він не дорослий чоловік, а мале дитя, яке не може саме тримати ложку.
Ми живемо в атмосфері постійного очікування чогось, що ніколи не настане. Я дивлюся на свої руки, побиті важкою працею на заводі, і на його гладенькі долоні, які не знають, що таке заробляти на хліб. Конфлікт між нами визрівав роками, як нарив, що от-от лусне. Кожного вечора на кухні пахне смаженою картоплею і безнадією.
— Наталю, він знову не пішов на ту співбесіду, яку я йому знайшов через знайомих, — сказав я, спостерігаючи, як вона витирає крихти зі столу.
Вона навіть не повернулася до мене, лише плечима знизала, продовжуючи свою нескінченну роботу по дому.
— Йому там не сподобалося опис вакансії, Андрію. Ти ж знаєш, він у нас творча натура, йому потрібен особливий підхід, а не просто тягати залізяки.
— Творча натура в тридцять років повинна хоча б на свої шкарпетки заробляти, — відрізав я. — Скільки можна тягнути його на своїй шиї? Моя зарплата і твоя невелика пенсія ледь покривають комуналку і його апетити.
— Не починай знову, — тихо промовила вона, і в її голосі почулася та сама впертість, яка заважала нам жити нормально всі ці роки. — Він шукає себе. Зараз такий час, молоді важко знайти місце під сонцем.
Я вийшов на балкон. Повітря було вологим, пахло старим листям і пилом. У вікнах сусідів горіло світло, там люди жили своїми клопотами, виховували дітей, які вже давно розлетілися хто куди. А наш орел сидів у гнізді й навіть не думав розправляти крила.
Микола вийшов на кухню, коли я повернувся. Його висока постать здавалася недоречною в цій маленькій кімнаті. Він позіхнув і зазирнув у холодильник.
— Тату, у нас закінчився сир, — кинув він через плече, навіть не дивлячись на мене.
— То піди і купи, — відповів я, відчуваючи, як всередині закипає роздратування.
— У мене немає грошей, ти ж знаєш.
— А чому їх немає? Може, тому, що ти останній раз працював тиждень кур’єром два роки тому?
Микола нарешті повернув до мене обличчя. У його погляді не було сорому, лише легка зневага, змішана з байдужістю.
— Ти знову за своє. Я ж казав, що шукаю варіант з віддаленою роботою. Мені не цікаво сидіти в офісі з дев’ятої до шостої за копійки.
— Тобі краще сидіти вдома за нуль копійок? — я підійшов ближче, відчуваючи запах його дорогого одеколону, який йому купила Наталя на останні гроші.
— Миколо, не зли батька, — втрутилася Наталя, виходячи з коридору. — Андрію, заспокойся, він знайде щось. Ось побачиш.
Це ось побачиш я чув останні десять років. Коли він закінчив інститут, вона казала, що йому треба відпочити після навчання. Коли йому виповнилося двадцять п’ять, вона переконувала мене, що він пробує різні сфери. Тепер йому тридцять, і ситуація стала просто нестерпною.
Ми сіли вечеряти. Тиша за столом була такою густою, що її можна було різати ножем, якби в цьому домі взагалі щось різали, крім мого терпіння. Микола гортав стрічку в телефоні, ігноруючи все навколо.
— Завтра прийде майстер лагодити кран у ванній, — сказав я. — Треба буде йому заплатити. Наталю, у нас залишилися гроші з відкладених?
Вона опустила очі.
— Я купила Миколі нові кросівки. Його старі зовсім розвалилися, а йому треба в чомусь виходити на вулицю.
Я відклав виделку. В голові наче щось клацнуло.
— Нові кросівки? Ті, що коштують як половина моєї зарплати? Наталю, ти при своєму розумі? Ми ледь зводимо кінці з кінцями!
— Йому було соромно виходити до друзів у старих, — прошепотіла вона, не піднімаючи погляду.
— Друзів? Яких друзів? Таких самих ледарів, як він сам? — я вказав пальцем на сина.
Микола нарешті відклав телефон. Його обличчя почервоніло.
— Знаєш що, тату? Якщо тобі так шкода тих грошей, я можу піти.
— Куди ти підеш? — я засміявся, і цей сміх був гірким. — Ти навіть не знаєш, як оплатити квитанцію за світло. Ти пропадеш через три дні.
— Ти завжди мене недооцінював, — кинув він і пішов у свою кімнату, гучно хряпнувши дверима.
Наталя почала плакати. Вона закрила обличчя руками, і її плечі дрібно тремтіли.
— Навіщо ти так з ним? Він же твій син. Ти хочеш, щоб він справді пішов на вулицю?
— Я хочу, щоб він став чоловіком, — сказав я, відчуваючи порожнечу всередині. — А ти робиш з нього інваліда, Наталю. Ти вбиваєш у ньому будь-яке бажання чогось досягати. Ти годуєш його, об періть його, купуєш йому речі, на які він не заробив. Навіщо йому напружуватися? У нього ідеальне життя.
— Він не такий сильний, як ти, — вона підняла на мене мокрі очі. — Він чутливий. Йому потрібна підтримка, а не твої закиди.
— Підтримка — це коли ти допомагаєш людині встати на ноги, а не коли ти носиш її на руках до старості.
Я пішов у вітальню і ліг на диван. Старі пружини рипіли під моєю вагою. Я згадував своїх батьків. У сімнадцять років я вже поїхав у місто, жив у гуртожитку, працював вантажником і вчився. Мені ніхто не купував кросівок. Я знав ціну кожній копійці. А що знає Микола? Він знає назви всіх персонажів у своїх іграх і розбирається в брендах одягу, за який плачу я.
Наступного ранку я встав раніше за всіх. У квартирі було тихо, лише годинник на стіні відмірював час, який ми втрачали. Я зайшов у кімнату сина. Там пахло застояним повітрям і якоюсь хімією від енергетичних напоїв, банки з-під яких стояли на столі. Микола спав, розкинувши руки, з навушниками на голові. Він виглядав як велика дитина, абсолютно безпорадна і водночас егоїстична.
Я зрозумів, що так далі тривати не може. Треба було приймати рішення, яке Наталя ніколи не підтримає.
Коли вони обоє прокинулися, я зібрав їх на кухні.
— Я вирішив, — почав я, дивлячись прямо в очі Миколі. — Від наступного місяця я перестаю давати гроші на твої розваги, інтернет і одяг. Я оплачую тільки частину продуктів і комуналку. Все інше — сам.
Наталя сплеснула руками.
— Андрію, ти що таке кажеш? Як він буде без інтернету? Йому ж треба шукати роботу!
— Буде шукати в бібліотеці або через газету, як колись. Або знайде гроші.
Микола дивився на мене з нeнавиcтю, яку навіть не намагався приховати.
— Ти просто хочеш мене вижити звідси.
— Ні, я хочу, щоб ти почав жити. Свою частину за квартиру ти теж маєш вносити. Якщо ні — шукай інше житло.
— Ти не можеш мене вигнати, я тут прописаний! — вигукнув він, і в його голосі почулася паніка.
— Прописка дає тобі право жити, але не дає права їсти мою їжу і користуватися моїми речами.
Наталя підбігла до нього і обняла за плечі, ніби захищаючи від хижого звіра.
— Не слухай його, синку. Я щось придумаю. Я знайду підробіток, буду під’їзди мити, але ти не будеш ні в чому мати потреби.
Я дивився на цю картину і відчував, як у мені щось остаточно ламається. Вона готова була працювати понад силу, аби цей здоровий лобуряка продовжував сидіти на дивані.
— Ось бачиш, — сказав я Наталі. — Ти щойно підписала йому остаточний виpок. Він ніколи ніким не стане, поки ти поруч.
Минуло кілька тижнів. Нічого не змінилося. Микола так само спав до обіду, Наталя потай від мене давала йому гроші, які вона викроювала з бюджету на їжу. Я бачив, як вона почала купувати найдешевшу крупу і відмовлялася від м’яса для себе, аби купити синові якусь смакоту.
Одного разу я повернувся з роботи і побачив у коридорі нову коробку. Це був новий ігровий монітор. Величезний, дорогий.
— Звідки це? — запитав я, заходячи в кімнату сина.
Микола навіть не обернувся.
— Мама дала гроші. Сказала, що це мій подарунок на день народження наперед.
Я пішов до Наталі. Вона була в спальні, складала білизну.
— Де ти взяла гроші на той монітор? Він коштує три моїх зарплати.
Вона мовчала, опустивши голову.
— Наталю, де ти взяла гроші?
— Я здала свої золоті прикраси в ломбард, — тихо відповіла вона. — Ті, що мені мама подарувала на весілля.
Я сів на ліжко. У мене не було слів. Ті сережки і каблучка були єдиним, що вона цінувала по-справжньому.
— Ти здала сімейну пам’ять, щоб він міг краще бачити своїх монстрів на екрані?
— Йому це було дуже потрібно, Андрію. Він сказав, що з цим монітором зможе заробляти гроші. Це така робота зараз.
— Він тобі збрехав, Наталю. Він просто хотів нову іграшку, а ти повелася.
Я зрозумів, що програв цю битву. Не синові, а дружині. Вона сама збудувала цю в’язницю і замкнула нас усіх всередині.
Вечори стали ще похмурішими. Я перестав з ними розмовляти. Вечеряв окремо, йшов у свою кімнату і читав книги. Микола став поводитися ще зухваліше. Тепер він навіть не вітався зі мною. Наталя виглядала як тінь. Вона схудла, під очима з’явилися темні кола, але вона продовжувала обслуговувати свого “маленького” принца.
Одного разу я почув їхню розмову на кухні.
— Мамо, мені треба ще трохи грошей. Друзі кличуть у поїздку в гори. Мені треба перезавантажитися, я дуже втомився від цього тиску вдома.
— Синку, у мене більше нічого немає. Все, що було, я вже віддала.
— Ну, попроси у батька. Ти ж знаєш, у нього є заначка на ремонт машини.
— Я не можу, він мене просто вижене після такого.
— Тоді візьми тишком. Він і не помітить спочатку, а потім щось придумаємо.
Я стояв за дверима і стискав зуби. Мій власний син підмовляв матір вкрасти у батька. І Наталя не сказала “ні”. Вона завагалася.
— Я подумаю, Миколко. Тобі справді треба відпочити.
Я не став чекати. Я зайшов на кухню.
— Нічого ти не візьмеш, — сказав я холодно. — Бо завтра я забираю всі гроші з дому і кладу на рахунок, до якого у вас не буде доступу.
Микола підскочив з місця.
— Ти не маєш права! Це і наші гроші теж!
— Твоїх тут немає жодної гривні. А Наталя свою частку вже витратила на твої кросівки і монітор.
Того вечора був великий скандал. Наталя кричала, що я тиран, Микола намагався штовхнути мене, але я вчасно зупинився, щоб не відповісти. Я просто дивився на них і бачив чужих людей. Цей будинок перестав бути моєю фортецею. Він став болотом, яке засмоктувало все живе.
Минуло ще пів року. Микола так і не знайшов роботу. Його поїздка в гори зірвалася, і він винив у цьому мене. Наталя почала хворіти через постійний стрес і недоїдання, але все одно продовжувала готувати йому делікатеси, сама перебиваючись чаєм і хлібом.
Якось я прийшов додому і побачив, що Микола збирає речі. Моє серце на мить радісно тьохнуло. Невже він нарешті вирішив піти?
— Ти кудись збираєшся? — запитав я, намагаючись приховати надію.
— Мама знайшла мені квартиру. Вона домовилася зі своєю подругою, та здасть мені кімнату за безцінь. А мама буде допомагати платити.
Я подивився на Наталю. Вона стояла біля вікна, ховаючи руки в кишені старого халата.
— Це правда? — запитав я її.
— Так. Йому тут погано з тобою. Ти його пригнічуєш. Там йому буде спокійніше, він зможе зосередитися на пошуках себе.
— І за чиї гроші він буде там жити? За твою пенсію? Ти ж розумієш, що тобі не вистачить навіть на ліки, якщо ти будеш йому віддавати все.
— Якось буде, — вперто відповіла вона.
Микола пішов. У квартирі стало тихо, але ця тиша не принесла полегшення. Наталя перестала зі мною розмовляти зовсім. Вона жила як робот: зранку йшла на ринок, купувала продукти, готувала повні сумки і везла їх на інший кінець міста своєму синові. Вона поверталася пізно ввечері, втомлена і виснажена.
Я бачив, як вона згасає. Але що я міг зробити? Кожна моя спроба поговорити закінчувалася стіною мовчання.
Одного разу я вирішив поїхати за нею. Я хотів побачити, як живе мій син. Я знайшов ту адресу — це була стара, обшарпана п’ятиповерхівка. Я піднявся на третій поверх і зазирнув у прочинені двері загальної кухні.
Микола сидів за столом, перед ним стояла гора їжі, яку привезла Наталя. Він щось невдоволено бурчав, що котлети занадто холодні. А Наталя… вона стояла поруч і гріла їх на плиті, ледь тримаючись на ногах від утоми.
— Мамо, а де гроші на інтернет? — запитав він, не відриваючись від тарілки.
— Ось, синку, я трохи відклала. Але це все, що є. Мені треба ще за квартиру за наступний місяць платити.
— Ну, то придумай щось. Ти ж обіцяла, що все буде нормально.
Я не витримав і пішов звідти. Я йшов вулицями і відчував, як у мені вмирає останній вогник поваги до цієї жінки і любові до цього сина.
Ми прожили в шлюбі тридцять п’ять років. Ми будували плани, мріяли про старість разом. А тепер я сиджу в порожній вітальні, дивлюся на двері кімнати, де колись жив наш син, і розумію, що ми обоє залишилися ні з чим. Наталя віддала все своє життя людині, яка ніколи цього не оцінить. А я… я просто дозволив цьому статися, бо не зміг бути достатньо жорстким на самому початку.
Зараз Наталя знову готує сумки. Завтра субота, її день візиту до “дитини”. Вона не дивиться на мене, а я не дивлюся на неї. Ми як два привиди в одному домі.
Іноді я думаю, що було б, якби я тоді, десять років тому, просто виставив його за двері з однією валізою. Чи став би він людиною? Чи Наталя пішла б за ним і ми розлучилися б ще тоді?
Микола дзвонить їй щодня, але ніколи не питає про її здоров’я. Він лише запитує, що вона привезе завтра.
Я дивлюся на вечірнє небо. Зорі здаються холодними і далекими. Яке майбутнє чекає на нас? Наталя скоро зовсім не зможе ходити, а Микола… Микола просто знайде іншу жертву, яка буде його годувати, або повернеться сюди і буде чекати нашої смерті, щоб отримати цю квартиру.
Це історія про те, як безмежна і сліпа материнська любов може зруйнувати не лише життя дитини, а й усю родину. Ми хотіли як краще, а отримали прірву, яку неможливо перейти.
Тепер я часто сиджу в парку і дивлюся на молодих батьків. Я бачу, як вони балують своїх малюків, як купують їм усе за першим покликом. І мені хочеться підійти до них і сказати: зупиніться. Навчіть їх слову “ні”. Навчіть їх цінувати працю. Бо інакше ви одного дня опинитеся на моєму місці.
Микола написав вчора повідомлення. Не мені, звісно, а матері. Він просить гроші на новий телефон, бо старий почав глючити. Наталя вже третю годину перераховує свої копійки, намагаючись зрозуміти, на чому ще можна зекономити. Вона не купила собі нове взуття, хоча її черевики зовсім протікають. Вона віддасть ці гроші йому.
Я дивлюся на неї і не відчуваю нічого, крім глибокого суму. Вона сама обрала цей шлях. Але чи маю я право залишити її зараз, коли вона стала такою слабкою? Чи повинен я продовжувати оплачувати це свято егоїзму, щоб вона не почувалася винною перед сином?
Як ви вважаєте, чи можна врятувати людину, яка не хоче бути врятованою, і де проходить межа між батьківською допомогою та вирощуванням пaразитa?
Чи варто було мені бути ще рішучішим і піти з дому самому, щоб не бачити цього повільного саморуйнування моєї родини?
