Я не знала куди податися, і в той час Юля Петрівна зателефонувала. – Якщо хочеш, можеш у моєї свекрухи пожити. Вона вже в такому віці, що підмога потрібна. – Діватися було нікуди, ми з сином переїхали. Характер у Ніни Василівни був ще той, але якось притерлися. – Я дочку заміж видаю. Бабку до себе забираю, а там ремонт зроблю і молодят поселю. Ти ж розумієш, що пора і честь знати. – Я збирала речі, але бабуся мене зупинила.
Ми з Валерою рік тому розлучилися. Тоді нашому синові Богдану ледь три виповнилося. Коли чоловік йшов, то сказав:
– Я давно вже чекаю, коли ти вийдеш із декрету. У мене інша жінка і я від життя на дві сім’ї втомився.
– Я вдячна тобі, мій “чесний” чоловік, що ти вже втомився обманювати мене.
– Якщо хочеш, то ти можеш поки що тут жити, — дозволив мені Валера. — Проте ти шукай собі слушний варіант.
– Син вчинив, як порядна людина, — з неприхованою гордістю розповідає Юля Петрівна. — Скажи дякую, що він тебе на вулицю не виставив, адже квартира його.
Мені було дуже неприємно це все вислуховувати.
– Як же мені тепер жити? – ділилася я зі своєю подругою. – Син тільки в сад пішов, тож у нас одні лікарняні. У мене зарплата невелика, натомість начальство на “вихідні” дивиться крізь пальці, на іншій роботі мене ніхто не триматиме.
Я почала шукати нове місце роботи, але сходивши на кілька співбесід зрозуміла, що з трирічною дитиною знайти хороше місце – це нереальне завдання. А потім зателефонувала свекруха з колишнім чоловіком і дали мені місяць на те, щоб я з’їхала, адже мій благовірний вирішив одружитися.
– Якщо тобі подітися зовсім нікуди, то поживи у моєї свекрухи, — сказала мені якось Юля Петрівна.
Бабуся Ніна Василівна жила сама. Я її бачила всього два рази, проте багато чула про неї всяке:
– Я до тебе ще добре відношуся. Ось якби в тебе була така свекруха, яку я маю, тоді б ти задумалася! – частенько казала мені Юля Петрівна. – Вона мені стільки всього зробила, коли ми з чоловіком після весілля у неї жили. Я від неї такого не очікувала.
– Вони ж мого сина на небеса відправили, — якось сказала мені бабуся, коли ми з Валерою прийшли її відвідати. – Одна я залишилася. Нікому я в цьому світі не потрібна, вони тільки сплять і бачать, як би мою спадщину поділити.
– А Ніна Василівна погодитись зі мною жити? – поцікавилася я.
– У неї ситуація безвихідна, – відповів мені Валера, – за нею доглядати треба, а нікому.
Я погодилася.
– Вони мене хотіли здати в спеціальний будинок, але я відмовилася. – Розповіла мені старенька. – Внуки є, а я нікому не потрібна. Зі мною нова дівчина Валери навіть знайомитися не захотіла. Я розумію, що тобі подітися нікуди.
У бабусі характер був далеко не цукор. Вона завжди була чимось незадоволена: то суп я недосолила, то підлога погано вимила, то Богданчик надто шумить. Спочатку я часто лила сльози.
– Може б ти до нас переїхала, — казала мені мати.
Поступово ми з Ніною Василівною притерлися, вона навіть почала іноді доглядати Богданчика.
– Чудовий хлопець, дуже тямущий! – сказала якось прабабка. – Я йшла за стінку трималася, а він позаду табуретку ніс. Я в нього спитала, навіщо він за мною йде? А він мені відповів: “Підкладу, щоб ти не впала!”
Я протягом двох років не бачила і не чула свою колишню свекруху. Валера із новою дружиною доньку на світ привели, яку бабусі й не показували.
– Ти собі житло підшукала? — подзвонила якось до мене Юля Петрівна. – Донька заміж зібралася. Я бабу до себе забиратиму. Весілля буде восени, а до цього часу нам потрібно зробити ремонт у її квартирі.
– Ти навіщо телефонуєш? — запитала Ніна Василівна, коли почула, що я дзвоню по оголошеннях. – Тобі, що зі мною не живеться?
– Мені Юля Петрівна зателефонувала і сказала, що ви переїжджаєте до неї.
– Це Юля так вирішила, — усміхнулася бабуся Ніна, — а в мене свої плани, ти на середу з роботи звільнись, у нас з тобою справи.
У середу прийшов нотаріус, якого викликала Ніна Василівна.
– На тебе та на Богдана, у рівних частках. – сказала бабуся Ніна. – Це моє рішення і з головою у мене все гаразд, можу показати довідку.
– Як ти могла так зробити! — вичитував мене Валера. — Ця квартира мала дістатися сестрі. Ми ж тобі так допомагали.
– Вона ж тебе обманула, ця вертихвістка! Вона тебе на вулицю викине, а ти куди підеш? – Говорила в слухавку бабусі Ніні Юля Петрівна.
– Ох і невдячна ти! – дорікала мені колишня родичка.
– Ти не хвилюйся, все законно. Я б до Юлі все одно не пішла, краще спеціальний заклад! – сказала бабуся Ніна.
– Бабо, а в спеціальний заклад тобі навіщо? Ти нам тут потрібна. Ми тебе сильно любимо!, – сказав прабабусі Богданчик.
– От і закрили питання, мене туди онук не пускає! — засміялася Ніна Василівна.
Фото ілюстративне
