fbpx
життєві історії
Я не знаю, чому вони раптом стали сваритися. Може, розсердилися, що я не можу дати здачі товстому Вані? Тато швидко ходив по кімнатах і голосно говорив на маму: «Значить, я не господар? А ти – господиня? Щовечора то яєчня, то макарони з сосисками! Сином взагалі не займаєшся, у нього від мультиків розум за розум зайшов, думає, що та рожева потворка і справді існує!» А хіба Лунтика немає насправді?

Найщасливіший…

Якщо довго-довго ганяти «скляну» карамельку за щокою, вийде тонесенька гостра паличка. Її потрібно вправно розкусити на крихти і проковтнути. І запити водою зі склянки на тумбочці: бабуся спеціально залишає на ніч.

Якщо заснути без водопою, з ранку в роті буде солодко і противно. І я стану вередувати, а бабуся бурчати: «Ну, Єгорко, ти ж дорослий чоловік, чого хникаєш?..» Говорити, що я наївся перед сном солодкого, не можна: цукерки заховають подалі.

Я дорослий: наступного літа мені виповниться сім років, а восени піду в школу. Дід каже, можна було віддавати вчитися в цьому році, тому що «дітвак тямущий». Дідові я вірю: він мій друг і брат. Як це? А ось так. Коли вечорами ми читаємо книги про Всесвіт і космічних прибульців, дід каже: «Ану, братику, не навалюйся ліктями мені на живіт, а то ямки залишаться». А потім: «Уже час пізній Давай, братику, на горщик і спатоньки».

У нас взагалі все непросто. Ось, наприклад, бабуся. Думаєте, вона мені тільки бабуся? Ні, вона мені ще й мама. Коли я забуваю, що справжня мама живе на іншій вулиці, то називаю так бабулю: «Ма-а-ам, у ракети крило відклеїлося!». Вона відгукується: «Іду, синку, йду, серденько моє».

Мені подобається жити з дідом і бабусею, вони добрі і веселі. Правда, бабуся іноді плаче, коли думає, що я вже сплю. Знаю: шкодує свого Єгорку, каже дідові про забутого-покинутого Єгорку. А чого мене жаліти? Я найщасливіший. Просто бабуся – жінка, тому слабка, як кажуть хлопці у дворі. І іграшковий ведмідь Мишко теж слабак – тому що у нього тирса в лапах, намистини замість очей і мені його шкода.

Тоді

Колись я жив на великому проспекті і ходив в інший садочок. Там були товстий Ваня і нянечка Людмила Сергіївна. Ваня ламав мої машинки, я плакав, нянечка ставила нас в куток. Потім приходили мама або тато: «Ну ось, Єгорко, знову ти покараний». Я пояснював, що не винен, це все Ваня. Мама хитала головою: «Ну, раз він такий противний, не давай йому грати своїми машинками». Тато теж говорив: «Дай здачі, ти ж мужик у мене!» Думаєте, легко Вані дати здачі? Кажу ж, він товстий. І нянечка за нього заступається, тому що Ваня добре їсть кашу і п’є молоко з пінкою.

Іноді мама з татом приходили за мною разом – так чудово! Поки мама одягала на мене триста штанів і светрів, тато розглядав малюнки і вироби, які діти намалювали і наліпили з пластиліну. Показував мамі і говорив незрозумілі слова: «Родині Голових треба турботливіше ставитися до спадкоємця. Замість сонця їх хлопець малює чорні квадрати, а пташки на небі у нього і зовсім птеродактилі якісь. Не в ладах дитина з навколишнім середовищем і пропорціями». Вони сміялися, я, хоч і не розумів, теж катався від сміху. Тому що вони найкращі, а я – найщасливіший.

Вечорами мама включала мультики про Лунтика, варила сосиски і довгі макарони, ми з татом заливали їх кетчупом і їли: чур, не залишати нічого на тарілці…

Я не знаю, чому вони раптом стали сваритися. Може, розсердилися, що я не можу дати здачі товстому Вані?

Тато швидко ходив по кімнатах і голосно говорив на маму: «Значить, я не господар? А ти – господиня? Щовечора то яєчня, то макарони з сосисками! Сином взагалі не займаєшся, у нього від мультиків розум за розум зайшов, думає, що та рожева потворка і справді існує! »

А хіба Лунтика немає насправді?.. І чим йому яєчня не подобалася?

Мама плакала, казала, що тато навіть сміття не виносить, цвяха не може забити. І зарплата у нього – кіт наплакав. Я довго думав, навіщо якийсь кіт (може, сусідський Маркіз?) плакав на татову зарплату.

Мама укладала мене спати, я хотів її пожаліти, лоскотав і корчив гримаси, а вона зітхала: «Не пустуй, Єгорко, не до тебе зараз…» Скоро вона стала спати в моїй кімнаті на дивані, а тато в залі… А я все одно був щасливий, бо так не страшно, що вночі з-за дивана вилізе чудовисько, якщо що, мама його затримає.

Одного разу мама прийшла в садок сама. Мовчки одягла мене, хоча я пустував і навмисне не потрапляв руками в рукави, а ногами в штанини, міцно взяла за руку і повела додому.

– А де тато? – запитав я, коли прийшли.

– Тато більше не буде з нами жити, – відповіла мама і заплакала.

… Я дивився «Лунтика», їв чіпси з пакета (і брудними руками!), В кросівках валявся на дивані – мама не лаялася. До неї прийшли тітки-подружки, закрилися на кухні, спочатку голосно говорили, а потім, коли я вже засинав, сміялися і співали «Пошлю его на небо».

Без тата стало погано. Але валятися в кросівках, не мити руки кожну хвилину і дивитися мультики скільки влізе – теж добре. Напевно, я був найщасливіший, прикро тільки, що мама сумувала. А коли приходив тато, ще й плакала. І знову кликала галасливих подружок.

Нові обличчя

– Мужичок, хочу тебе з деким познайомити, – сказав тато, коли ми йшли в парк. У вихідні ми завжди кудись ходимо – в кіно, на каруселі, на виставку метеликів, а потім їмо в кафе. Там дають смачну картоплю і колу, тато взагалі-то проти, але я вмію дуже-дуже просити. Начебто справді голодний.

– Ух ти! Знайом! Клич його з нами картоплю їсти!

– Це не він, а вона…

Та я і сам зрозумів.

Біля входу стояла висока тітонька з довгим волоссям. Красива, як моя мама, ну, крапельку гірша.

– Привіт, – сказала вона татові. – А як звуть цього славного хлопчика, бува, не Єгорчик?

– Єгорка, – сказав я. – А звідки ви знаєте? Ви за мною підглядаєте?

Тато і тітонька засміялися, я теж…

Увечері мама дуже засмутилася, дізнавшись про тітку Наташу. Взагалі вона просила називати її по імені і вела себе добре: пригостила шоколадкою і витерла мені обличчя серветкою після молочного коктейлю… Я сказав мамі, що татова знайома мене не ображала, а мама все одно засумувала і покликала подружок.

Сказала: «Раз він не розгубився, чого я тоді чекаю?..»

На вихідні мене стали забирати дід з бабусею. А потім залишили назовсім: у мами з’явився рудий дядько Вова. Спочатку приходив подарувати вертоліт з пультом і нагодувати тортом, щоб дружити зі славним хлопчиком Єгоркою, але раптом помітив, що мама – розумниця і красуня, і переїхав до нас. Я його розумію.

Вечорами

Тепер я ходжу на заняття підготовчої групи садочка «Сонечко» біля бабусиної хати. Вранці дід веде мене за руку і дає поради, як дорослому:

– Якщо вдень ​​спати не хочеш, лежи собі смирно, не пустуй. А то вихователька знову бабці казала, що ти спати всій групі не дав, то ковдри зтягував, то до Марійки з розмовами ліз. Про що хоч говорив?

– Ні про що, діду. Я їй собачку з пальців показував.

– Бач, «соба-а-ачку». А вона нянькам наябедничала. З усіх боків вийшло, що ти, брате, хуліган. Не добре.

Дідусь начебто свариться, а мені ні крапельки не соромно і не образливо. Чомусь всі бояться сварити і карати мене всерйоз, ніби я маленький. Тато говорить мамі: «Поговори з ним», а вже вона розмовляє – сміх та й годі, «Єгорчику те, Єгорчику се». Бабуся взагалі ніколи не ображається і не сердиться, тільки плаче часто. А дідо, якщо насупиться (смішне слово, так?), Тільки й скаже:

– Ех ти, бабусин синочок! Недобре так, братику…

Перед сном дідо читає мені про Всесвіт. Є такі чорні діри, які затягують все-все, що потрапляє в них.

Наприклад, у вас потягнуло пульт від телевізора або тапки в таку діру – тю-тю, більше не побачите! Якщо, звичайно, не потрапите в космос і наблизитеся до цього страшного місця. Іноді мені хочеться, щоб товстого Ваню з колишнього садка теж засмоктало в чорну діру – якщо, звичайно, він не схуд і не перестав ламати чужі іграшки. А ось Марійку, нехай вона і наябедничала на мене за «собачку», не хочу, щоб затягнуло. Як її потім шукати в цій дірі? Хіба що вчені щось придумають…

На ніч бабуся співає мені, як маленькому, колискові. Про сірого вовчка, про кота-Баюна і навіть про айсберг в океані. Я б швидше засинав без пісень, але бабуся дуже вже старається, не хочеться її ображати. Лежу і слухаю… І радію, що я такий багатий: у мене є і бабуся-мама, і дід, який брат. І тато з мамою. Так що якщо страшні чудовиська прийдуть вночі з комори або вистрибнуть через стінки, їм покажуть!..

У неділю приходив тато, чомусь без тітки Наташі. Радісний такий, веселий, як тоді, коли вони з мамою приходили в садок, і тато розглядав дитячі вироби. Ми гуляли в розважальному центрі, тато дозволив мені як дорослому покататися на автодромі – одному в електромобілі! Я тільки один разок зіткнувся з дядечком, і то не сильно!

Тато похвалив:

– Ось і виріс ти, сину. Зовсім скоро будеш старшим сином!

Ось чудний тато. Забув, чи що?

– Тату, я і так старший. Адже я в старшу групу ходжу.

– І справді забув, – знову засміявся радісний тато. – Та я не в тому сенсі. Скоро у тебе, Єгорко, молодший братик буде.

Братик? Взагалі він мені не потрібен. Куди мені ще брата, якщо вже дідусь є? Причому дід – людина надійна, і книжку почитає, і в садку, якщо що, розбереться, не розкаже бабусі зайвого. Але перечити старшим недобре, тому татові я відповів:

– Ось чудово! А давайте його Ванею назвемо?..

– Ванею? Ну… Ми з Наталею думали Данилком назвати, але якщо старший брат наполягає…

– Тату, я ні на чому не наполягаю, називайте як хочете…

Бабуся, дізнавшись про брата, пішла в ванну і включила воду. Ніби не зрозуміло: знову плаче.

Кажу:

– Дідо, чого це вона? Ну іноді людина людиною, а іноді – слабак! Ось як сьогодні.

А дід погладив мене по голові і якось м’яко, як якщо б я лежав з температурою, сказав:

– Несино-но нашу книгу про космос, брат. Поки мамка твоя вологу в рушник розводить…

У нас все непросто: бабуся-мама, дідусь-брат, батьки зі своїми Ванька-Данька. Але я – найщасливіший.

Автор: Наталя Гребньова

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

You cannot copy content of this page

facebook