Минулого року ми з донечкою, як і багато інших українок, виїхали з нашої країни в Іспанію.Там у мене живе давня знайома, з якою ми навчалися в університеті. Люда й допомогла мені з донечкою там влаштуватися.
Дочка пішла в Іспанії в садочок, оформили ми грошову допомогу і отримували гуманітарку – все як всі. А я ще й на роботу через кілька місяців знайшла в україномовному кафе офіціанткою. Там я і познайомилася з Адальберто.
Він дуже красиво мене доглядав. Дуже по доброму ставився до Соломійки. Показав нам майже всю Іспанію і навіть познайомив зі своїми батьками. Сам розлучений, має сина 13 років.
Я від початку йому говорила, що залишитися ми не зможемо, в Україні у нас рідні. будинок, мої батьки й мій чоловік, якого я продовжую любити попри те, що дозволила собі цей іспанський роман.
Справа в тому, що дуже винною я себе не відчуваю. Це життя. Ніколи не кажи ніколи, як кажуть. Ще коли ми з Германом зустрічалися, але вже готувалися до весілля, він зустрів іншу дівчину і зустрічався з нею також паралельно. Я тоді наплакалася чимало. Але у підсумку Герман обрав мене і ми створили родину.
Так ось, повертаюся в сьогодення. Через кілька тижнів ми з донечкою повернемося в Україну, це вже вирішено, ми з квитками, я везу додому навіть зароблену і відкладену певну суму грошей.
Тільки от я при надії від Адальберто. іспанцю нічого не сказала й не буду. Все. що було в Іспанії, залишається в Іспанії. Я не знаю, чи казати чоловіку про цю новину, чи подати все так, наче це буде наше дитятко?
Чоловік мій теж, як я вже сказала, не був святий, коли ми ще зустрічалися. Ну а тепер поки я була в Іспанії, зі мною трапилася ця пригода, у Соломійки тепер буде братик чи сестричка, і єдине, що я вирішила точно – це те, що ця дитинка народиться. прийде в цей бентежний світ.
І знаю, що якщо чоловік від мене піде, буде важко, але я справлюся. У той же час дуже би хотілося зберегти родину, ростити моїх українських діток в повній сім’ї в рідній країні.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
